Іншими словами: «Уряде, не пхайся в чужі справи». А твої власні справи описані якнайдокладніше.
Щоб забезпечити втримання уряду у встановлених рамках, батьки-засновники розраховували на два специфічні механізми: на систему стримувань і противаг між гілками федеральної влади і на федералізм — захист держави від федеральної узурпації.
Кожен школяр вивчає — принаймні раніше вивчав у школі, — що три гілки федеральної влади покликані стримувати одна одну від перевищення наданих кожній повноважень. Законодавча влада має бути там, де творяться закони, президент має ці закони виконувати, а судова влада — тлумачити.
За Конституцією, законодавча влада поділяється на палату, яку представляє населення (Палату представників), і представлену штатами (Сенат) — так створюється внутрішній механізм стримування найпотужнішої гілки влади. Позаяк Сенат створювався, щоб законодавчі органи штатів призначали до нього своїх сенаторів, він мав представляти інтереси штатів на противагу фундаментальним амбіціям Палати представників. (Сімнадцята поправка, на якій ґрунтуються вибори сенаторів всенародним голосуванням, нерозважливо прибрала один із механізмів державного стримування від федеральної узурпації. Тепер сенатори могли не боятися ревних стражів, що діяли від імені законодавчої влади штату, а могли звертатися напряму до населення, керуючись тими ж мотивами, що і члени Палати представників, які прагнули розширення федеральної влади.) Як писав Медісон у 51-й статті «Федераліста», «в республіканському уряді законодавча влада безумовно переважає. Подолати цю незручність можна, поділивши законодавчий орган на кілька гілок за допомогою різних способів обрання і різних принципів дії, щоб вони були мало пов’язані між собою, як це дозволяє природа їхніх спільних функцій і спільної залежності від суспільства». Навіть більше, законодавчий орган мали б стримувати такі фактори: право вето президента; відокремленість від виконавчої влади, що впроваджує прийняті закони; та судова система, здатна скасувати ухвалення законів, у яких законодавчий орган вийшов за рамки своїх конституційних повноважень.
Повноваження виконавчої влади також чітко окреслені: за Конституцією президент має владу виступати головнокомандувачем військ, дарувати помилування, скликати Конгрес на спеціальні засідання, приймати послів і впроваджувати належно ухвалені закони. Це все. Інші повноваження, у тому числі укладання договорів, призначення до Кабінету США (уряду) і Верховного суду та законотворчість, врівноважуються повноваженнями інших гілок влади, зокрема, законодавчої. Александр Гамільтон виступав за «енергію виконавчої влади», яка має живити уряд, — це було прямою реакцією на неефективність виконавчої гілки влади за статтями Конфедерації — але повністю визнавав, що посада президента не повинна бути чимось на зразок монарха, оскільки президента переобиратимуть що чотири роки, за ним наглядатимуть, його можна буде усунути шляхом імпічменту, а більшість його повноважень стримуватимуть інші гілки влади.
Судова гілка, як бачили її засновники, «найменш небезпечна». У них не було бажання створювати олігархічну надструктуру з довічним призначенням членів, яка перетягувала би на себе законодавчі повноваження і домінувала б над іншими гілками влади. Гамільтон бачив судову владу як таку, на яку «не має впливу ані меч, ані калита, яку не може скеровувати ані сила, ані багатство суспільства і яка не може здійснювати жодного активного втручання щодо будь-яких суспільно-політичних чи інших питань. Справедливо також буде сказати, що вона не має ані сили, ані бажання, а здатна лише судити і, зрештою, в усьому залежна від допомоги виконавчої гілки, навіть у впровадженні своїх присудів». Гамільтон розважливо попереджав, що судова гілка влади може визнати будь-який закон нечинним. Утім, ідея про те, що Верховний суд являє собою остаточного арбітра конституційного значення чи що суддям надано владу проголошувати права на власний розсуд, або що жерці в мантіях мають формувати моральний характер нації, — ця ідея цілковито не обґрунтована. Гамільтон наголошував, що коли судова влада почне перетворюватися на «суперзаконодавчий орган», вона підірве власний моральний авторитет і створить підґрунтя для злиття із законодавчою гілкою. І позаяк ухвали судової влади не виконуються самі собою, для їхнього впровадження і погодження потрібна участь виконавчої гілки. Процес роботи судової гілки влади мав насправді бути таким: Верховний суд визнає закон неконституційним, виконавча влада погоджується або ні, законодавча погоджується або ні. Верховний суд не має повноважень нав’язувати свою думку іншим гілкам. Він може діяти тільки від свого імені — так само як й інші гілки влади. Ця теорія, знана як «департаменталізм», була поширеною серед батьків-засновників.