На початку XX століття американські прогресивісти також вважали людину піддатливим матеріалом. Джон Дьюї, либонь, провідний мислитель-прогресивіст тих часів, пояснював, що істинний лібералізм — на відміну від класичного, заснованого на правах, — визнає людину такою, що може вдосконалюватися: «Лібералізм знає, що індивідуум не є чимось сталим, даним, готовим. Це результат цілеспрямованих зусиль, і досягається він не в ізоляції, а за допомогою і за підтримки умов, культурних і фізичних; до них належать “культурні”, економічні, правові та політичні інститути, а також наука і мистецтво». Тож недоліки людини є недоліками інститутів.
Так само президент Вудро Вільсон, учень німецьких філософів, який віддано вірив у можливість вдосконалення людини через кращу державну політику, у своєму виступі перед Американською асоціацією юристів у 1914 році сказав: «Ми вартові духу праведності, духу рівної до всіх справедливості, духу надії, який вірить у вдосконалення закону та вдосконалення самого людського життя». Так і філософ Джон Дьюї виступав за «необмежену пластичність людської натури», яка затверднула тільки від «звички», — а звичку можна змінити. Дьюї писав: «Якщо людська натура незмінна, тоді не існує такого явища як виховання, і всі наші спроби виховувати приречені на фіаско. Припущення про те, що запропонована зміна неможлива через сталу конституцію людської природи, відвертає увагу від питання про те, чи бажана така зміна, а також про те, як саме її впровадити».
Є лише одна проблема з таким баченням людської природи — воно глибинно й непоправно хибне. Людська натура справді існує: вона стала, вона одночасно грішна й раціональна. Проте бачення дезінтеграціоністів, певна річ, привабливе. Воно пропонує чарівне звільнення від особистої відповідальності: всі ваші вади, зрештою, можна пояснити «системою», а не власним вибором. Що важливіше, це бачення людської природи пропонує можливість утопічного майбуття, в якому всі люди стануть досконалими, їхні душі трансформуються, їхні особистості зіллються в єдиному колективі, й кожен із них звільниться як від особистої допитливості, так і від прагнення судити інших. Платонова держава можлива, якщо вона керована згори.
Усе, що нам потрібно, як сказав організатор виборчої кампанії Берні Сандерса у знаменитій ефірній промові, — це «табори перевиховання»: «Сталін мав причину створити ГУЛАГ».
Утім, це утопічне бачення має супротивників — і дезінтеграціоністам це відомо. Ті, хто наполягає на незмінності людської натури і на тому, що розум є її осередком, стають ворогами. Вони байдужі, негуманні, безжальні. Їм бракує надії. Вони відмовляються мріяти. Вони стоять на шляху людини до щастя, знайти яке можна тільки в повній перебудові суспільства, яке відтак переладнатиме людство.
На погляд дезінтеграціоністів, віра в межі людської природи репресивна, не толерантна, обмежена. Тому дезінтеграціоністи зображують переконаність у базових біологічних істинах як фанатизм, а небажання пояснювати всяку нерівність вадами суспільства називають ретроградством і вузькістю думки. Навіть наукові відкриття, які підтверджують гіпотези, що суперечать ідеям дезінтеграціоністів, варто відкинути. Як пише гарвардський професор філософії Стівен Пінкер: