Цей перелік псевдоправ, який стає дедалі довшим, створюється на шкоду правам дійсним. Наприклад, лікарі мають негативне право керувати власною працею — ніхто не може примушувати медика надавати послуги. Та якщо в кожного є позитивне право на охорону здоров’я, то цим порушується чиєсь негативне право: або лікаря, який буде змушений відчужувати свою працю без його згоди, або платника податків, у якого буде конфісковано його працю для сплати лікарю, або тих хворих, яких позбавлять можливості дістати медичну послугу, надаючи цю послугу іншим.
Аналогічно, землевласники мають право будувати житло і здавати його в оренду. Але якщо в кожного є позитивне право на житло, то цим знову-таки порушується чиєсь негативне право: або власника нерухомості, який буде змушений здавати житло без власної згоди, або забудовника, який муситиме зводити додаткові будівлі, або платника податків, якому доведеться оплачувати субсидії власнику нерухомості, забудовнику або орендатору. Як реалізувати всі ці права без урядового примусу? Сам лише факт того, що конституція Південно-Африканської Республіки обіцяє житло, харчі, воду і соціальне забезпечення, не означає, що громадяни країни одержують усі ці блага.
Повторімо ще раз, що програма дезінтеграціоністів спокуслива. Там, де засаднича філософія прав обіцяє свободу — у вигляді пригод, а не благ, — там дезінтеграціоністи знімають усі обмеження в тому, чого можна вимагати від влади. Ба більше: ця філософія захищає тих, кому дістаються блага, від обвинувачень в егоїзмі, ховаючи їх за риторикою всеосяжного альтруїзму.
І, як це зазвичай буває, дезінтеграціоністи звалюють усе на прибічників традиційних уніоністських прав. Тих, хто заперечує право на охорону здоров’я, називають жорстокими й нечуйними — зображують їх такими, що активно позбавляють інших турботи, якої ті потребують. Тих, хто вважає, що товари і послуги не можна просто категоризувати як «права», — що така зміна категоризації інтелектуально нечесна і порожня, — їх кличуть безсердечними. Запитати, чи не є уряд, який настільки великий, щоб задовольнити ваші потреби, аж занадто великим, щоб його контролювати, означає виявити чистісінький цинізм. Саме так Барак Обама характеризував політичну опозицію, яка була, начебто, надто вузьколобою, щоб осягнути його масштабні системні зміни: «Статус-кво б’є у відповідь. Його творять сильні й привілейовані, які хочуть бачити нас розділеними, розлюченими й цинічними, бо це допомагає їм підтримувати статус-кво, зберігати свою силу і свої привілеї».
Рівність перед законом — прояв жорстокості
Дезінтеграціоністи не просто не згодні з ідеєю існування людської природи й притаманних нам усім особистих прав, наданих природою. Вони не погоджуються і з максимою батьків-засновників «усі люди створені рівними». Як ми вже бачили, засновники-уніоністи в жодному разі не стверджували, ніби всі люди народжуються з однаковими здібностями й талантами або в однакових умовах. На їхній погляд, люди мають видову рівність — усі ми рівні, бо належимо до одного виду, і тому всі маємо однакові невідчужувані права.
Дезінтеграціоністи, навпаки, вважають, що люди не створені рівними в базовому біологічному сенсі, — що є правдою, — й тому рівні права є нерівними. Право свободи слова, наприклад, не означає рівності для людини, нездатної говорити. Право на відчуження власної праці також не породжує рівності для людей, чия праця менш цінна.
Цей аргумент може бути використаний як на користь, так і проти певних груп населення. У початковій формі він застосовувався задля встановлення цілком окремих правових режимів для тих, хто вважався нерівними. Палкі прибічники рабовласництва стверджували, що вроджена нерівність людей дає підґрунтя для неоднакового ставлення до них. Джон Калгун, сенатор, держсекретар, військовий секретар і двічі віцепрезидент, неодноразово нехтував положеннями Декларації незалежності й 27 червня 1848 року зробив сумнозвісну заяву про те, що фраза «всі люди створені рівними» фальшива і зайва: «Її вставили в Декларацію без жодної потреби. Вона ні в який спосіб не стосувалася нашого відділення від метрополії». Калгун писав, що ключові положення американізму є небезпечною помилкою. Люди, на його думку, не є вільними або незалежними — їх обмежує влада і визначає суспільство. Тож рабство виправдовується «ницою» натурою одних і «чеснотами» інших. Свобода індивідуумів, доводив Калгун, «замість того щоб бути рівною для всіх, мусить бути неоднаковою для різних народів, у відповідності до умов їхнього існування».