Домінування дезінтеграціоністської історії
Перекручення історії Америки стало головним наративом у лівій частині політичного спектра: а позаяк ліві політики домінують у системі освіти, дезінтеграціоністська історія стала історією істеблішменту. Так історичний ревізіонізм досягнув вершин американської політики. У березні 2008 року, наприклад, Барак Обама активно заперечував висунуті проти нього обвинувачення в тому, що він підтримує преподобного Джеремаю Райта, відомого своїми расистськими й антисемітськими висловлюваннями. У відповідь він засудив усю американську історію загалом, виправдовуючи радикальність Райта як зображення «складності расових питань у нашій країні» та пропонуючи «зрозуміти, що ця реальність потребує постійного нагадування про те, як ми опинилися в нинішньому становищі». Проблема, як виявилося, не в ганебній ідеології, яку проповідує Райт, — вона в самій історії Америки. Ця тема за президентства Обами порушувалася неодноразово. У 2015-му Барак Обама, президент, обраний 69,5 мільйона американців за сім років до того, проголосив, що все добро в Америці виросло з отруйного насіння: «Спадок рабства, законів Джима Кроу, дискримінації у майже кожному інституті нашого життя. Ви знаєте, це відкидає довгу тінь, це у нашій ДНК, яку ми передамо нащадкам». Америка може вийти за межі цієї історії, тільки «фундаментально трансформувавши Сполучені Штати», казав Обама. Його дружина Мішель пояснювала: «Ми маємо змінити наші традиції, нашу історію; маємо як нація рухатися в іншому напрямку».
Починання Обами по закінченні його президентства підхопили лідери думок із New York Times, які 2019 року оголосили, що істинне заснування Америки відбулося не 1776 року, а 1619-го. Як слушно зауважив Адам Сервер у Atlantic: «Найрадикальнішою з ідей “Проєкту-1619” є не аргумент про те, що наслідки рабства досі визначають американські інститути; вона в песимізмі авторів щодо перспектив засудження расизму з боку більшості білих і їхньої готовності працювати разом з чорними заради досконалішого союзу. У кожній статті, яка простежує расову несправедливість від часів рабства до сьогодення, йдеться про незмінність расових каст».
Лауреат Пулітцера, історик Війни за незалежність Гордон Вуд називає цей проект «помилковим по багатьох пунктах», а інший пулітцерівський лауреат, фахівець із періоду Громадянської війни Джеймс Макферсон — «незбалансованим і однобічним», таким, що «не помітив забагато історичних подій». Спільно з Пулітцерівським центром газета склала програму для навчання школярів: на пропозицію скористатися нею відгукнулася понад тисяча вчителів.
У відповідь на заяву про те, що дезінтеграціоністська історія розриває націю на частини і зосереджується на подіях вибірково, зокрема на загальній американській винятковості, дезінтеграціоністи обвинувачують в усьому своїх супротивників. Не вони стали причиною браку єдності, а уніоністи. Уніоністи виштовхнули на маргінес голоси тих, кого давно змушували мовчати. Вчити традиційної історії значить брати участь у гнобленні. Традиційну історію слід відкинути й замінити фрагментарним підходом до історії, поглядом, заломленим крізь призму раси. За словами професорки Франсес Неґрон-Мунтанер із Колумбійського університету, курси етнічних студій розроблені так, щоб «покласти край колоніальній (у тому числі білошовіністській) епістемології, а також колоніальним інститутам і владним структурам... [та] сформувати деколоніальні наративи, суб’єктність і форми організації». Навчання традиційної західної цивілізації означає її возвеличення, тому вчити історію західної цивілізації не слід. Її більше й не вчать: станом на 2010 рік жоден із провідних університетів не мав обов’язкового курсу з історії західної цивілізації.
Дедалі більше американців взагалі не знає історії. Та й навіщо їм її знати? Щоб належно зрозуміти історію Америки, потрібно вивчати її минуле, а вивчення минулого не сприяє досягненню цілей дезінтеграціоністів. Для них краще вивчати історію через політику, ніж ретельно розбиратися в усіх відтінках історичного минулого країни. Становлення класової та расової теорій американської історії супроводжувалося — що й не дивно — різким падінням обізнаності в історії Америки загалом. В університетах головну увагу зосередили на «вимогах до розмаїття» — а саме на предметах, які, за прикладом Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, «передовсім стосуються расового, етнічного, гендерного, соціально-економічного, сексуально-орієнтаційного, релігійного та інших типів розмаїття».