Рабство, певна річ, було важливою частиною американської економіки. І це була відстала частина американської економіки. Праця вільних робітників економічно ефективніша за працю рабів. Не дивно, що Алексіс де Токвілль у «Демократії в Америці» описав Південь як суспільство «сонне», в якому робота «занепадає», місцину, повну «нероб». Насправді економіка Півдня зростала повільно, поки були чинними закони Джима Кроу, позаяк чорношкірі робітники тікали на Північ. Лише зі згортанням законів Джима Кроу почалося економічне зростання в південних штатах — і тоді, що не дивно, населення повернулося в цей регіон. Якби рабовласництво означало економічний виграш, Південь не був би переможений промисловою Північчю. Кінець рабства означав різке зменшення сільськогосподарського капіталу в США і водночас збільшення промислового, житлового й інших видів внутрішнього капіталу. Після Громадянської війни стрімко зросли обсяги трудових і фінансових ресурсів. Цей досвід справді вражає. Як писав у «Бібліотеці економіки та свободи» Скотт Самнер: «Бразилія не скасовувала рабства до 80-х років XIX століття й опинилася в гіршому становищі, ніж Америка. Гіршому навіть за країни, що лежать на південь від Бразилії». Вільне відчуження праці стимулює процвітання — ось чому країни з вільним ринком переважають у цьому всі інші». Стверджувати, що американці мали масову вигоду від рабовласництва, — те саме, що вважати, ніби європейці мали таку саму вигоду від феодалізму.
А що ж із законами Джима Кроу? Вони так само давали вигоду нечисленним обраним коштом ширшої американської економіки. Ці закони зупиняли конкуренцію, вели до масової міграції з Півдня в толерантніші частини країни й загалом спричиняли занепад південної економіки. Якби економічну силу чорношкірого населення відпустили на волю, господарство країни пережило б злет.
Утім, цілковитою правдою є те, що закони Джима Кроу справили довготривалий вплив на расовий розрив у заможності. Економічна історія завжди має вплив на економічну сучасність. Певна річ, такі види політики, як расове зонування, хоча й були заборонені федеральним урядом у 1977 році за законом про соціальні інвестиції, чорношкірі американці все ж не одержали змоги інвестувати в житло на одному рівні з білими; сегрегація і дискримінація не дали «чорним» бізнесам доступу до капіталу на рівні з «білими» — і це призвело до недофінасування «чорних» освітніх установ. Не можна цього заперечувати.
Але до якої міри расовий розрив заможності в США пояснюється такою історичною дискримінацією? І наскільки гріхи Америки були очищені подальшими змінами законів та сердець? На думку дезінтеграціоністів, анітрохи. На реалістичну думку, великою мірою так.
Щоб порівняти вплив дискримінації в минулому на створення багатств у майбутньому, слід поглянути на контрольні групи, а саме, що відбувається в нечорношкірих меншостях, які в минулому піддавалися дискримінації за законом. Колмен Г’юз із онлайн-часопису Quillette розповідає, що американцям японського походження заборонялося володіти землею в 14 штатах із 1913 по 1952 рік, а під час Другої світової війни вони масово потрапляли в табори для інтернованих. Одне дослідження показало, що середній рівень заможності цієї етнічної групи невдовзі перевищить рівень білих американців. Це пояснюється високою здатністю японоамериканців до отримання доходів. Г’юз відзначає: «За даними перепису населення, їхні доходи перевищували доходи американців англійського, ірландського, німецького, італійського і польського походження». Аналогічно американці єврейського походження у 2003 році всемеро переважали за рівнем заможності консервативних протестантів.
Жодна інша група населення Америки не зазнавала такого жахливого ставлення, як чорношкірі. Це безсумнівно. Але для кожної групи справедливим є те, що розрив у заможності можна подолати шляхом збільшення доходів. Отже, щоб скоротити розрив у рівні заможності із часом, необхідно зосередитися на розриві доходів. І ось історичне пояснення того, чому цей розрив між білими й чорними такий глибокий.
Коли йдеться про дохід, нерівність у сучасній Америці пояснюється головно особистими, а не структурними проблемами. Саме тому вихідці з Азії значно перевищують у доходах білих американців; тому й латиноамериканці рухаються вгору за розподілом доходів між поколіннями, а чорношкірі — ні, як свідчать результати досліджень, проведених у Стенфорді, Гарварді та Бюро перепису населення США. Ці дослідження показали, що «виховання в сім’ї з високим рівнем доходу не убезпечує від нерівності... Чорношкірі діти, народжені від батьків із верхнього сегмента доходів, мають майже однакові шанси як опуститися в нижній сегмент, так і залишитись у верхньому». Крім цього, те саме дослідження показало, що розрив рівня заможності між чорними й білими пояснюється «виключно» різницею в доходах чоловіків, а не жінок. Інакше кажучи, чорношкірі жінки «заробляють трохи більше, ніж білі жінки, залежно від доходів їхніх батьків». Дослідження показало «мінімальний, майже відсутній розрив у рівнях платні та робочих годинах між чорними та білими жінками».