Отже, практично неможливо прямо пояснити расизмом поточну різницю в доходах. Варто також відзначити, що чорношкірі іммігранти у США мають вищі економічні показники, ніж нащадки рабів. Сорок років тому Томас Совелл спостеріг: «Вихідці з Карибського басейну в Сполучених Штатах тримають значну перевагу над американськими неграми за доходами і зайнятістю». Цей факт правдивий і нині.
Які ж тоді легко помітні фактори призвели до низької мобільності доходів серед афроамериканців? По-перше, це поширена відсутність батька в сім’ї: самотнє материнство є однією з найпотужніших причин бідності, що охоплює численні покоління. Приблизно семеро з десятьох чорношкірих дітей в Америці ростуть без батька. І як визнав 2008 року Барак Обама, дуже багато чорношкірих батьків «не беруть на себе відповідальності, поводячись наче хлопчики, а не чоловіки. Ми знаємо статистику: діти, які виросли без батька, вп’ятеро частіше опиняються у злиднях і скоюють злочини, вдев’ятеро частіше не закінчують школи і вдвадцятеро частіше опиняються за ґратами. У них набагато частіше трапляються поведінкові негаразди, вони більше тікають із дому і самі стають батьками в підлітковому віці. І через усе це засади нашої спільноти є слабшими». Збільшення рівня самотнього материнства серед чорношкірих ніяк не пов’язане ані із законами Джима Кроу, ані з рабством: 1963 року лише 24,2% дітей у чорношкірих народжувалися поза шлюбом.
Інші чинники — це високий рівень незавершеної вищої освіти (8% чорношкірих студентів чоловічої статі кидають навчання проти 4,9% — серед білих чоловіків); частота арештів (хоча кількість ув’язнених чорношкірих чоловіків за останні п’ятнадцять років різко зменшилася — 2613 чорношкірих в’язнів-чоловіків на 100 000 чорношкірих чоловіків станом на 2015 рік, — це все одно значно вище за 457 білих в’язнів-чоловіків на 100 000 білих чоловіків), а також рівні витрат і заощаджень.
Дезінтеграціоністи у відповідь пояснюють кожен із цих чинників інституціональним расизмом. Так легше уникати виявлення істинних причин цих проблем. Самотніх матерів було набагато менше до ухвалення закону про громадянські права, ніж тепер; рівень злочинності злетів уже після скасування законів Джима Кроу; показники в галузі освіти перебувають у стагнації впродовж багатьох років. Коли лікарі не розуміють причин хвороби й не знають, як її лікувати, вони називають її синдромом. Коли соціологи не бачать причин проблеми та шляхів її розв’язання, вони називають її системною.
Різниця, звісно, в тому, що соціологи насправді зазвичай знають причини проблем. Але заохочення приймати кращі особисті рішення не вписується у світогляд дезінтеграціоністів. Дезінтеграціоністська історія готова пояснити все, але нічого не хоче виправляти.
У цьому її суть.
Висновок
Третім і останнім кроком зруйнування Америки є переконування громадян у тому, що Америка — це плід отруйного дерева, країна, заснована на злі, яка не виправилася за всю свою історію. Її біографія — це оповідь не про невпинне зростання свободи і процвітання, що проросли з насіння вічних цінностей добра, а про душогубні війни й жорстокість, жертви яких постійно змінювалися.
Під час передвиборчої кампанії 2020 року Бето О’Рурк, який нетривалий час був кандидатом у президенти від Демократичної партії, так підсумував погляд на американську історію: «Расизм в Америці є ендемічним. Це одна з її засад. Ми маємо відзначати народження країни не 4 липня 1776 року, а 20 серпня 1619-го, коли перший полонений африканець, привезений сюди проти його волі, опинився в рабстві, поклавши початок створенню величі, успіхів і багатств, якими ні він, ні його нащадки ніколи не зможуть повноцінно користуватися». Він далі цитує цю недоладну оповідку як обґрунтування для всього на світі: від розбіжностей у статистиці смертності породіль між чорними й білими до розривів у рівні заможності. Попри очевидні спроби потурання політичній моді з боку «пробудженого» О’Рурка, різкий спад підтримки змусив його відмовитися від передвиборчих перегонів.