Блукаючи в цих темно-червоних сутінках, вони наблизилися до 170-го метра на 9-му стелажі. Від цього місця й далі 9-й стелаж був закритий, і пляшки продовжували решту своєї мандрівки ніби в тунелі, де вряди-годи траплялися отвори завширшки в два-три метри.
— Теплореґуляція, – пояснив містер Фостер.
Гарячі тунелі чергувалися з прохолодними. Дискомфорт від холоду посилювався інтенсивним рентгенівським випромінюванням. Коли ембріонам наставав час декантуватися, вони вже панічно жахалися холоду. Їм було визначено наперед мешкати в тропіках, працюючи там гірниками, прядильниками ацетатного шовку або сталеварами. Пізніше їхню свідомість призвичаюють схвалювати умови, в яких перебувають їхні тіла.
— Ми програмуємо їх позитивно реагувати на спеку, – завершив містер Фостер. – А наші колеґи нагорі привчать їх полюбити її.
— І в цьому, – додав повчально Директор, – у цьому й полягає таємниця щастя і доброчесності: полюбити те, чим маєш займатися. До цього і зводиться все наше зумовлювання: примусити людей полюбити свою неуникну суспільну долю.
У проміжку між двома тунелями якась медсестра обережно штрикала довгим тоненьким шприцом драглистий вміст сусідньої пляшки. Певний час студенти та їхні ґіди мовчки спостерігали за її діями.
— Вітаю, Леніно, – звернувся до неї містер Фостер, коли вона нарешті витягла шприц і випросталася.
Дівчина здригнулася й поглянула на нього. Було відразу видно, попри уявний вовчак на її обличчі і пурпурові очі, що вона була незвично вродлива.
— Генрі! – Вона сяйнула рум’янком усмішки, виставивши напоказ низку зубів-коралів.
— Гарнюня, гарнюня, – пробурмотів Директор, двічі або тричі легенько її поплескавши, і отримав у відповідь доволі поштиву усмішку.
— І що ти їм даєш? – цього разу вже вельми діловим тоном запитав містер Фостер.
— Та як завжди, ін’єкції від тифу й сонної хвороби.
— Працівникам тропіків починають робити щеплення на 150-му метрі, – пояснив студентам містер Фостер. – Ембріони ще й досі мають зябра. Ми імунізуємо цих рибок від майбутніх людських хвороб. – Тоді він знову обернувся до Леніни: – На даху о четвертій п’ятдесят пополудні, – сказав він, – як звично.
— Гарнюня, – ще раз повторив Директор, після чого, востаннє її поплескавши, рушив далі разом з усіма.
На 10-му стелажі майбутніх працівників хімічної промисловості привчали бути терпимими до свинцю, каустичної соди, дьогтю, хлору. Перша партія з двохсот п’ятдесяти ембріональних бортмеханіків ракетопланів якраз проминала відмітку у тисячу сто метрів на 3-му стелажі. Завдяки спеціальному механізму їхні контейнери постійно оберталися.
— Для вдосконалення їхнього відчуття рівноваги, – пояснив містер Фостер. – Робити зовнішній ремонт ракети прямо в повітрі не так просто. Ми зменшуємо циркуляцію крові, коли вони в нормальному положенні, щоб вони почувалися напівголодними, а тоді подвоюємо потік замінника, коли вони опиняються догори ногами. Вони привчаються асоціювати з цим станом усе приємне;
фактично вони насправді бувають щасливими тільки тоді, коли опиняються головою вниз.
— А тепер, – вів далі містер Фостер, – я хотів би показати вам деякі зразки дуже цікавого програмування для інтелектуалів альфа-плюс. Маємо якраз велику партію на 5-му стелажі. На першому балконі, – гукнув він двом хлопцям, що почали було спускатися в партер. – Вони десь приблизно на 900-му метрі, – пояснив він. – Немає насправді змоги займатися будь-яким корисним інтелектуальним зумовлюванням, аж поки зародки позбудуться хвостів. Ідіть за мною.
Але Директор поглянув на годинник.
— Друга п’ятдесят, – повідомив він. – Боюся, що вже немає часу на інтелектуальні ембріони. Мусимо підніматися до ясел, перш ніж діти прокинуться після пополудневого сну.
Містер Фостер був розчарований.
— Та кинули б хоч одним оком на декантувальну кімнату, – почав благати він.
— Ну гаразд. – Директор поблажливо всміхнувся. – Тільки одним оком.
РОЗДІЛ 2
Містер Фостер залишився в декантувальній кімнаті. Директор ІЗЦ разом зі студентами зайшов у ліфт, який підняв їх на шостий поверх.
«Дитячі ясла. Новопавловські зумовлювальні кімнати» було написано на дошці оголошень.
Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій просторій кімнаті, дуже світлій і сонячній, адже вся її південна стіна являла собою суцільне вікно. З півдесятка нянь, одягнених у регламентовані формені штани й жакети з білого віскозного волокна, і з волоссям, стерильно захованим під білими шапочками, були зайняті тим, що розставляли на підлозі довгими рядами вази з трояндами. Великі вази, щільно заповнені квітами. Тисячі пелюсток, що заклично розкривалися, гладеньких і шовковистих, мов щічки незліченних херувимчиків, але в цьому яскравому світлі вони ставали не тільки рожевими арійськими херувимчиками, але й осяйно китайськими і мексиканськими, а ще й розпашілими від надто завзятого дмухання в небесні сурми, а тоді ще й блідими, як смерть, блідими, мов потойбічна білизна мармуру.
Коли ввійшов Директор ІЗЦ, няні насторожено принишкли.
— Розкладіть книжки, – коротко кинув він.
Няні мовчки виконали його команду. Поміж вазами з трояндами були розкладені книжки – дитячі розгортки, звабливо розкриті на сторінках із кольоровими малюнками звірів, риб або птахів.
— А тепер привезіть дітей.
Няні квапливо вибігли з кімнати і повернулися за хвилину-дві, штовхаючи кожна перед собою якісь височенькі шафки з плетеними дротяними поличками, на яких лежали восьмимісячні немовлята, подібні між собою як дві краплі води (явно з групи Бокановського) і вбрані всі (а вони належали до касти дельт) в одяг захисного кольору – хакі.
— Покладіть їх на підлогу.
Немовлят вивантажили.
— А тепер оберніть їх так, щоб вони бачили квіти і книжки.
Малюки, коли їх обернули, миттєво затихли, а тоді почали повзти до цього нагромадження яскравих кольорів, цих строкатих і звабливих форм на білих сторінках. Раптом після свого короткочасного затемнення з-за хмари вигулькнуло сонце. Троянди спалахнули, немовби охоплені затамованою досі пристрастю; лискучі сторінки книжок набули, здавалося, якогось нового глибинного значення. Немовлята, що й далі рачкували, почали схвильовано вищати, муркотіти й попискувати від захоплення.
Директор потирав руки.
— Чудово! – вигукнув він. – Все сталося мов на замовлення.
Найшвидші з малюків уже майже доповзли до своєї мети. Вони невпевнено простягали свої маленькі рученята, торкалися ними, хапали й обривали пелюстки преображенних троянд, зіжмакували осяйні сторінки книжок. Директор зачекав, аж поки всі дітлахи стали радісні й заклопотані. А тоді сказав:
— Уважно дивіться. – І, піднісши руку, дав сиґнал.
Старша няня, що стояла біля щита управління в глибині кімнати, натисла маленький важіль.
Зненацька стався вибух. Завила дедалі пронизливіше сирена. Шалено задзеленчала аварійна сиґналізація.
Діти здригнулися й заверещали; їхні личка викривилися від жаху.
— А тепер, – заволав Директор (адже стояв оглушливий галас), – тепер ми закріпимо цей урок легеньким електрошоком.
Він знову змахнув рукою, і старша няня натисла інший важіль. Дитячий вереск раптово змінив свій характер. Було щось розпачливе, майже божевільне в тих різких спазматичних скрикуваннях, що видобувалися тепер з їхніх уст. Їхні малесенькі тіла пересмикувалися й ціпеніли; їхні кінцівки сіпалися, немовби припасовані до якихось невидимих дротів.
— Ми можемо пропустити електрострум через усю цю ділянку підлоги, – проревів, пояснюючи, Директор. – Але цього досить, – просигналізував він няні.
Вибухи припинилися, сиґналізація перестала дзвеніти, виск сирени почав поступово вщухати й затих. Заціпенілі тіла розм’якли й перестали смикатися, а маніакальні ридання і крики збожеволілих малят перетворилися знову на звичайний переляканий плач.