— Покажіть їм ще раз квіти і книжки.
Няні виконали розпорядження; але один тільки вид троянд і веселеньких барвистих зображень котиків-мурчиків, півників-братиків і овечок, що бекають, примусив малюків нажахано відсахнутися, а їхній плач одразу став гучніший.
— Бачите, – переможно вигукнув Директор, – бачите.
Книжки й оглушливий шум, квіти й електрошок – у дитячій свідомості ці пари були вже певного мірою пов’язані; а після двох сотень ідентичних або подібних уроків вони вже нерозривно поєднаються. Що з’єднала людина, того природа вже не зможе розлучити.
— Вони виростуть з тим, що психологи звикли називати «інстинктивною» огидою до книжок і квітів. Незмінно зумовлені рефлекси. На все їхнє життя їм Гарантовано відразу до книжок і ботаніки. – Директор повернувся до нянь: – Заберіть їх звідси.
Немовлят у вбранні захисного кольору, що й далі верещали, повантажили на їхні шафки з поличками й відвезли геть. Після них залишився запах прокислого молока й настала довгоочікувана тиша.
Один зі студентів підніс руку. Хоч він чудово розумів, що люди з нижчої касти не повинні марнувати суспільний час заради книжок, і знав про існування певного ризику, що вони б могли там прочитати всілякі небажані речі, які негативно вплинули б на вже набуті рефлекси, але ж... він просто ніяк не міг збагнути ситуації з квітами. Навіщо завдавати зайвого клопоту для створення дельтам цього психологічного бар’єра, спрямованого на те, щоб їм ніколи не подобалися квіти?
Директор ІЗЦ терпляче все пояснив. Примушування дітей верещати від вигляду троянди пояснюється серйозними економічними розрахунками. Порівняно недавно (якесь, може, сторіччя тому) гамм, дельт і навіть епсилонів привчали любити квіти... і не тільки квіти, але й узагалі всю дику природу. Задум полягав у тому, щоб за будь-якої сприятливої нагоди в них виникало бажання поїхати кудись за місто, і це змушувало б їх вживати і споживати транспорт.
— А що, хіба вони його не споживали? – поцікавився студент.
— Ще й як, – відповів Директор ІЗЦ. – Але тільки й того.
Примули і пейзажі, зазначив він, мають один серйозний дефект: вони дармові. Замилування природою не сприяє роботі фабрик. Було вирішено скасувати це замилування, принаймні для нижчих каст; скасувати любов до природи, але не скасовувати бажання споживати транспорт. Адже суттєвим було те, щоб вони і далі їздили на лоно природи, навіть ненавидячи її. Потрібно було тільки знайти економічно раціональнішу підставу для споживання транспорту, ніж просто захоплення квіточками і краєвидами. І її було знайдено.
— Ми створюємо для мас такі кондиції, щоб вони зненавиділи природу, – додав Директор. – Та водночас ми зумовлюємо їх любити всі види спорту на відкритому повітрі. У той же час ми стежимо за тим, щоб усі ці види спорту потребували споживання специфічних споряджень. Тож вони споживають не тільки транспорт, але й різноманітні промислові товари. Ось як ми прийшли до електрошоків.
— Зрозуміло, – мовив студент, поринувши в захоплене розмірковування.
Всі теж принишкли, а Директор прокашлявся і почав:
— Колись давно, коли ще по землі ходив господь наш Форд, жив собі маленький хлопчик, якого звали Рувимом Рабиновичем. Рувим був дитиною польськомовних батьків. – Директор перервав розповідь і запитав: – Я припускаю, вам відомо, що таке польська мова?
— Це мертва мова.
— Так само, як французька і німецька, – додав інший студент, явно хизуючись своїми пізнаннями.
— А «батьки»? – поцікавився Директор ІЗЦ.
Запала ніякова мовчанка. Деякі хлопці почервоніли. Вони ще не навчилися відчувати суттєву, але дуже тонку межу між непристойностями й науковими термінами. Нарешті один із них наважився піднести руку.
— Людські істоти колись були... – він завагався; кров прилинула йому до щік. – Ну, вони були живородні.
— Цілком правильно, – схвально кивнув головою Директор.
— І коли діти декантувалися...
— Народжувалися, – прозвучало уточнення.
— Ну, то вони й були батьками... тобто не діти, звичайно, а ті, другі. – Бідний хлопчина цілком розгубився.
— Коротше кажучи, – підсумував Директор, – батьками називалися тато й мама. – Ці непристойні слова, що були фактично науковими термінами, змусили принишклих хлопців ніяково відводити очі. – Мама, – голосно повторив він, утовмкачуючи їм цей термін, а тоді, відхилившись у кріслі, похмуро додав: – Я розумію, що це доволі неприємні факти. Але якщо вже на те пішло, більшість історичних фактів малоприємні.
Він повернувся до розповіді про малого Рувима, в чиїй кімнаті одного вечора його тато й мама (ой-ой!) через недогляд залишили ввімкненим радіо.
(— Бо не забувайте, що в ті часи вульґарної живородної репродукції вихованням дітей займалися їхні батьки, а не державні зумовлювальні центри.)
Коли дитина заснула, раптово розпочалася трансляція програми з Лондона, а наступного ранку, на превеликий подив його «ой-ой-ів» (найвідважніші з хлопців наважилися навіть обмінятися посмішками), малий Рувим прокинувся й почав повторювати слово в слово довжелезну лекцію того чудернацького старого письменника (одного з небагатьох, чиї слова нам дозволяли чути), Джорджа-Бернарда Шоу, який традиційно говорив про власну геніальність. Для батьків малого Рувима ця лекція була, звичайно, цілком незбагненна, тому, перелякавшись, що їхня дитина збожеволіла, вони викликали лікаря. На щастя, той розумів англійську, впізнав лекцію, з якою минулого вечора виступав по радіо Шоу, усвідомив важливість того, що сталося, і написав про це листа в медичний часопис.
— Було винайдено принцип навчання уві сні, або гіпнопедію. – Директор ІЗЦ витримав багатозначну паузу.
Принцип було винайдено, але минуло ще багато-багато років, аж поки його було з користю застосовано.
— Випадок з малим Рувимом трапився всього лише за двадцять три роки після того, як на ринку з’явилася перша «Модель Т» господа нашого Форда. – Тут Директор перехрестив собі живіт знаком «Т», і всі студенти благоговійно повторили це за ним. – І все ж таки...
Студенти строчили як навіжені. «Гіпнопедія, вперше офіційно застосована року Фордового двісті чотирнадцятого. Чому не раніше? Дві причини, (а)...»
— Ці перші експериментатори, – вів далі Директор ІЗЦ, – йшли хибним шляхом. Вони вважали, що гіпнопедію можна використати як інструмент інтелектуальної освіти...
(Маленький хлопчик спить на правому боці, вистромивши свою руку, що звисає з ліжка додолу. З ящика з круглою бічною решіточкою лунає м’який голос.
— Ніл – це найдовша річка в Африці і друга за довжиною з усіх річок земної кулі. Хоч він і поступається за своєю загальною довжиною річкам Міссісіпі – Міссурі, Ніл випереджає всі інші річки за протяжністю басейну, що розкинувся на 35 градусів широти...
Наступного ранку за сніданком хтось запитує:
— Томмі, а ти знаєш, яка найдовша річка у Африці? – Заперечне похитування голови. – Невже ти не пам’ятаєш речення, що починається так: «Ніл – це...»
— Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга... за... довжиною... з... усіх... річок... земної... кулі... – Слова ніби самі випорскують назовні. – Хоч... він... і... поступається...
— Ну, то яка найдовша річка у Африці?
Його очі порожні.
— Я не знаю.
— Таж Ніл, Томмі.
— Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга...
— То яка річка найдовша, Томмі?
Томмі вибухає плачем.
— Я не знаю, – ридає він.)
Ці ридання, пояснив Директор, знеохотили перших дослідників. Від експериментів відмовилися. Ніхто більше не робив спроб давати дітям під час сну лекції про довжину Нілу. І це було правильно. Не можна збагнути будь-яку науку, не маючи уявлення, про що там ідеться.
— А от якби вони розпочали з моральної просвіти, – сказав Директор, прямуючи до дверей. Студенти рушили слідом за ним, відчайдушно намагаючись усе занотувати дорогою, поки сідали в ліфт і піднімалися вгору. – З моральної просвіти, що ніколи, за будь-яких обставин, не може мати раціонального пояснення.