Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки.
“Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника.
— Видно, нелегкий випав день?
Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечима, ніби кажучи: сам бачиш.
— А багато заробляєте?
— Тепер заробиш…
— А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя?
— Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити?
— Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад…
Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника миттю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір:
— Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Більше нас не обдуриш!
— Ніхто й не збирається робити цього, — сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність.
— Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спробуєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм хазяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе.
Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Довелося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він зайшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко.
— Здрастуйте, професоре. Як ся маєте?
Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього.
— Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив.
— Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу.
— Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор.
— Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох-чотирьох діб.
— Дякую за відвертість.
— Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво?
— Хто ви такий? — спохмурнів професор.
— Сигом.
— Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть?
— Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Творець і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тварин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче.
— Розумію, — мовив професор.
На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було.
Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини.
— Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте.
— Але ж вас створила людина.
— Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі.
— Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі.
— Чому?
— З якої тканини вас створено?
— В основному з штучних пластичних білків.
— Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи…
— Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів…
— Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику.
— Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу.
— Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь.
— Не маю часу — виконую наказ Творця: готуюсь до завоювання світу.
— Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок?
— Тільки ті, що дає мені Творець. Там цього не було.
Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому:
— А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону!
— У тебе чудовий вигляд, — сказав Творець, відзначивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в простір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора місяця? Тваринами чи людьми?
— Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему живлення і створив енергетичні батареї та акумулятори. Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями. Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь.
— Ти стаєш самостійним, — майже спокійно відповів Творець, але його пальці, що стискали бильця крісла, несподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допоміг вкрасти автомобіль.
— Це неможливо.
— Їх вистежила поліція?
— Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого.
— Шкода. А інші люди?
— Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні.
Творець забарабанив пальцями об стіл.
— Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейнера водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться війна, мобілізація — і ми матимемо армію.
— Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав сигом, і його голос видався Творцеві незнайомим.
— Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати…
— Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже було. І всі знають, чим скінчилося.
— Звідки тобі відомо?
— З книжок.
— Але другий закон програми забороняв тобі відвідувати бібліотеки.
— Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це негуманно.
Творець докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі.
— Що я чую? Ти повторюєш чужі слова?
— Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її.
— Що ти ще зрозумів? — запитав Творець, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет.
— У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся?
Творець ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи.
— І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе.
Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет.
— І нам більше не потрібен Творець.
Гримнув постріл.
Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив:
— Це розумно.
ЗМІСТ
Від автора
Яким ти повернешся? Фантастичне повість
Стрибнути вище за себе… Фантастична повість
Зрозуміти іншого. Фантастична повість
Мій підлеглий. Науково-фантастичне оповідання
Учитель. Науково-фантастичне оповідання
Сигом і Творець Фантастична повість
