— У Грозенау. Як бачите, назва чудово пасує до цієї негоди.
— Грозенау? Тоді я прийшов, — сказав Якоб і зачерпнув з казанка ще мамалиґи.
Борвій завивав уже кілька годин. І все ще було не досить — йому чи істотам, що в нього вселилися. Деякі стверджують, що підбиралися до буревію достатньо близько, аби розгледіти почвар, які в ньому чаяться, — огидних і відразливих, або ж звабливих, але від того не менш небезпечних.
Коли вряди-годи хтось зникав або не вертався з подорожі, про нього казали: «Буря побрала». Іноді той таки знову зринав, розбухлий і посинілий, прибитий рікою до берега. Або ж зникав назавше. Що людина пішла до нового чоловіка чи нової жінки або ж воліла смерть над тісняву сільського життя — про таке невільно було навіть думати. Не існувало ні зради, ні вільного вибору, а був лише Бог і чорт, і доля, якою вони завдавали людині ударів.
Коли борвій трохи вщух, Непер і Якоб наважилися вийти на вулицю. Перевернуті вози, потрощені паркани, повиривані з корінням дерева лежали навкруги. Стодола, декілька димарів і стіна дому, зведена з трамбованої землі, завалилися.
— Якщо й далі литиме, Марош вийде з берегів, і всі ми опинимося під водою, — сказав аптекар і повернувся до хати.
Якоб наскрізь промок, вода з його одягу скрапувала до струмків, що текли тепер по цілій вулиці й по Неперовому саду, несучи болото, жорству, сміття, навіть дрібні інструменти. Він сам стояв у такому потічку, і вода полоскала його брудні ноги. А потім, коли вже ніхто не чекав, бо блискавки блимали вже десь аж над Тімішоарою, небо залило спалахом, і в цьому миттєвому світлі село постало примарою. Несамовитий траск пролунав одразу за блискавкою і нажахав усіх, людей і тварин.
Непер кинувся до вікна. І побачив, що чужинець стоїть при брамі, широко розставивши ноги, так ніби зрісся з землею і став частиною дощу й грози. Молодий ще хлопець, він запросто уявив його своїм конюхом. Але з тих, з ким ніколи не знаєш, що він може встругнути. Чого він тут шукає — незрозуміло. Але це не віщувало нічого доброго.
Власник єдиної на цілу околицю аптеки був чоловіком скромним. Його батько, Алекс Непер Перший, заснував її 1880 року, замовляючи ліки, пляшечки і порошки всіх кольорів з Відня та Будапешту. Пристрасний хімік, він виготовляв усе можливе й одного дня висадив на повітря самого себе разом із аптекою. Син не знайшов від батька майже нічого. Те, що йому вдалося поховати, легко вмістилося в невеличку коробку. Але дзвін усе одно дзвонив.
За своє життя Непер набачився всякого: тиф, холера, віспа, бо селяни часто не розуміли різниці між ним і справжнім лікарем. І поки один такий, за сумісництвом і ветеринар, не поселився віднедавна у них в околиці, то Непера кликали й до ліжка хворого. Яке нерідко ставало смертним ложем. Та все ж цьому чоловікові, наполовину молодшому, вдалося його збентежити.
І за цим разом замковий приспів не скоріше. Щойно відлунав гуркіт грому, жінка розтрусила його зі сну.
— Пробудись, там пожежа, а твій мозок плаває в горілці!
— Якщо я люблю випити, зовсім не значить, що я глухий, — відказав він.
Потім накинув якусь одежину, взяв ключ і вийшов з хати. Тут йому знову зустрівся польовий сторож.
— Де горить?
— В Американки, — відповів Мар'ян.
— То Господь справедливий.
Невдовзі забив дзвін і побудив останніх сплюхів, ба навіть мерців, щоб нагадати про їхній обов'язок. Аптекар одягнувся, видобув з темної комірчини кілька відер, схопив другий плащ і побіг до Якоба. Простягнув йому плащ.
— Блискавка вдарила. Ходіть!
В цю мить з Неронового завулку вискочив кінь, сиплячи зливою іскор. Хвіст і грива палали, а з тліючого ворсу здіймався дим. Та саме тепер, коли його найбільше було потрібно, дощ стишився. Тварина промчала просто повз них. Вона билася об стіни і паркани, налетіла на дерево, а тоді знесилено повалилася, спробувала знову підвестися, але не змогла. Ще раз звела голову, в останній спробі пручатися смерті, і вже було по всьому.
— Ходіть! Нас там потрібно, — повторив свій заклик Непер.
— Мене це не стосується, — відказав Якоб, дивлячись услід Неперові, що кинувся бігти.
Коли засвітало, мана минулася. Буревій понесло далі, коло перших верхів'їв Карпат він здригнувся востаннє, а потім ослаб і розвіявся. Було так тихо, наче щойно після сотворення світу.
Непер вже не розраховував на Якоба, лише сподівався, що той нічого не поцупить. Для таких, як він, нестережений двір дорівнював запрошенню. Але, скоріш за все, він так само прудко зник, як і з'явився. А якщо появиться знов, то Непер вже подбає, щоб він про це пожалкував. Тут ще ніхто ніколи не відмовляв у допомозі, ніколи не спротивився тому, що визначало тутешнє життя: обов'язок дружньої послуги. Кожний був винний іншим. Всіх гуртувала повинність.