Вони надто довго жили з худобою, їх надто довго зневажали, а може, вони й самі себе зневажали і жили в несхитному переконанні, що їхнє життя — то безконечний колообіг злиднів та приниження, очікування марної платні, жадібного пияцтва, картярства, гультяйства і знову чекання. Тож вони вже давно сподівалися тільки найгіршого. А тому й від них можна було сподіватися чого завгодно.
Хіба не двоє таких самих кілька років тому забили невістку Петера Варту, хіба не впіймали їх щойно по багатьох днях полювання, до якого довелося залучити навіть жандармерію? Хіба пізніше вони не вдавали із себе сумирних, не каялися й запевняли, що нічогісінько не пам'ятають, і списували все на високоградусне сп'яніння? А ще раніше: хіба не застрелив якийсь конокрад замкового Йозефа Рено чи то Ґоґо Йошку, як його всі називали, тієї пекельної зими під час вуличної варти, з його ж власної рушниці?
— Якщо дозволите, — сказав Непер і спробував підвестися. Якщо в нього взагалі є якісь шанси, то тільки стоячи. Та чужинець не відступав, тож аптекареві не залишалося нічого іншого, як сидіти й далі.
— Нічого я не дозволю. Я сторожив твій двір, ти винен мені їжу.
— Я Вас про це не просив.
Аптекар аж сам здивувався з власної відважності. Могутнє тіло чужинця стояло впритул до нього, як стіна.
— Просив чи не просив, — а роботу зроблено, поки ти там якусь пожежу гасив. І тепер вимагаю, щоб мені заплатили.
Непер востаннє спробував бути хоробрим.
— Ви мені погрожуєте?
Він побачив, як руки іншого, якраз на висоті його очей, стиснулися в кулаки і завмерли на мить, жили на них набубнявіли, — а тоді раптом чужинець відступив назад і повісив куртку на спинку стільця.
— Ти ж зовсім голий, а я отак беру і вриваюся.
Ні його постава, ні голос більше не виказували напруги. Тепер він справляв враження сусіди, що вирішив ненадовго зазирнути і ввійшов, не постукавши.
Аптекар похапцем одягнувся, щоби бодай одягом захиститися від чужинця, який раптом справляв враження збентеженого. Умлівіч з ним відбулася переміна, яку годі було пояснити. Одягнений і помитий, але головне — стоячи, Непер знову став господарем у власному домі, а той другий — прохачем.
Якоб рушив до кухні, Непер стривожено за ним, бо ж там лежала рушниця. Він побачив, що Якоб мирно сидить при столі й крає ножем буханець хліба, притискаючи його до грудей. Він відламав шматок і вибрав ним рештки вчорашньої мамалиґи. Набив повен рот. А за цим пішли кілька товстих кружалець ковбаси.
— Та тут усе, чого душа забажає. Чого ж ти раніше не сказав, брате? Але ж сідай, поїж зі мною. Таке щастя, що я тут.
І знову все перемінилося: тепер цей чоловік припрошує його до столу. Відчувши себе безпечніше і ледь звеселівши, Непер підсів і взяв хліб, простягнений йому чужинцем. Він дав волю своєму голоду, бо нічне гарування таки його виснажило.
— Одне я засвоїв. Їсти треба завжди, ніби перед стратою, — додав Якоб.
Він з насолодою цямкав, його погляд упав на аптекареве лице, і він засміявся.
— Що з тобою? Виглядаєш так, ніби з чортом зустрівся. Не бійся, ти ж у себе вдома.
Запала тиша, тепер плямкав і Непер, знов і знов відригуючи, бо так жадібно все поглинав.
— Як Ви називаєтеся? — спитав Непер за хвилю.
— Якоб.
— Якоб — як?
— Просто Якоб.
— У кожного є прізвище.
— А в мене немає. Вистачить і Якоб.
— Але ж…
Чужинець грюкнув кулаком по столу, другу долоню розпластав поряд. Його погляд знов став кусючий і холодний.
— Можеш питати, скільки влізе. Іншої відповіді не буде.
І знову відбулася ця переміна: із ситим та задоволеним виглядом він відкинувся на спинку стільця і заходився витирати тарілку хлібом. Так ніби згадавши щось важливе, Якоб підхопився, взяв куртку і витяг з кишені газетну статтю, розгорнув, поклав перед аптекарем і розгладив.
— Знаєш цю жінку?
Аптекар глянув і засміявся.
— Знаєш її? — з притиском перепитав Якоб.
— Чи знаю я її? Та це ж Ельза Обертин. Всі її знають, звідсіль і по Тімішоару, і ще далі. Ми називаємо її Американкою. Якщо б вчора ввечері Ви пішли зі мною, то теж би з нею познайомилися. Бо це її двір згорів.