Викликали поліцію, але вона нічим не змогла допомогти Мульману, оскільки прибула на місце пригоди з великим запізненням і не виявила ні злодіїв, ні їхнього сліду. До того ж інспектор поліції відзначив, що сам гер Мульман допустився серйозного порушення якоїсь інструкції, перетворивши «робоче місце» мало не на квартиру, у якій тримаві безліч особистих речей, «непотрібних для виробничого процесу». Детективам так і не вдалося з'ясувати, куди ж поділися речі. Можна було тільки здогадатися, що їх вивезли на машині, оскільки якраз там завжди зупинялися грузовики, а шофери заходили в контору оформляти документи. Маючи спеціальні перепустки, водії безперешкодно залишали територію будови. Есесівських вартових турбувало лише одне: щоб не втік в'язень, а якесь там барахло в кабіні їх не обходило. Гер Мульман зліг від апоплексичного удару, потрапив у лікарню — і більше його не бачили.
Гросфатера змінив молодий рудий німець — лихий і підлий нацист, який завдяки багатим і впливовим родичам мав броню від мобілізації і уник фронту. Мерзотник відрізнявся від есесівців лише тим, що носив не есесівську форму, а цивільний одяг. Першого ж дня він з'явився на роботу з києм у руках і побив кілька десятків в'язнів, змушуючи їх працювати не розгинаючи спини.
На другий день рудий побив Антека і відправив його в штрафну команду, а на його місце взяв справжнього капо. Для в'язнів з команди «Гаст» настали важкі часи. Порадившись, вирішили триматися купи, гуртом боротися за життя кожного.
Підпільну групу очолив Жора…
А тим часом табірне життя йшло своїм узвичаєним порядком: люди страждали, пухли від голоду, помирали від хвороб і ран, гинули від звірячих знущань і нелюдських страждань, їх відправляли в освенцімські газові камери і крематорії, а натомість привозили нових бранців. З кожним днем освенцімський конвейєр смерті набирав обертів…
Насувалася зима. Холодний грудневий вітер зривав з мокрих дерев останнє мертве листя, по низькому сірому небі пливли брудні, подерті хмари. Люто періщив дощ упереміш із сніговою крупою. В'язнів охопила паніка, ніби під час найстрашніших селекцій, бо ж гниле концтабірне дрантя не могло захистити від холоду. І, як не дивно, саме в ці холодні грудневі дні сильніше розгулялась дизентерія, яка спалахнула ще в липні, коли стояла шалена спека і над смітниками, вигрібними ямами, нужниками у трупарні і в бараках роїлися хмари мух. Тепер епідемія косила усіх підряд, набула масштабів загальної катастрофи. Есесівці ледве встигали відвозити мертвих і привозити живих, щоб забезпечили робочою силою об'єкти.
П'ятого грудня випала неділя. Німці пунктуально дотримувалися днів відпочинку, тому робота на будові припинялася і в'язнів з табору не гнали. По неділях у таборі проводились «спортивні змагання», мета яких полягала не в тому, щоб виявити сильніших, а навпаки — слабших, і відправити їх у крематорій. В програму «змагань» входило три вправи: стрибки по-жаб'ячому в швидкому темпі, біг рачки наввипередки та біг на колінах наввипередки. Важко було придумати щось підліше й мерзенніше за ці «змагання»… А цієї неділі навіть вони не проводилися через масовість епідемії — в'язні і так мерли сотнями. У таборі запанувала настільки тяжка атмосфера, що пригнічені були навіть катюги — блокові й капо. Як-не-як, а кожен з них перебував серед в'язнів і в будь-яку хвилину міг сам стати жертвою нещадної хвороби. Адже навіть есесівці, яким лікарі робили усі необхідні щеплення, тепер намагалися уникати будь-яких контактів з в'язнями, і блокфюрери, швидко провівши аппель, моментально щезали з табору.
А цієї неділі староста табору Бруно наказав усім промінентам перебувати в бараках, а решті в'язнів від підйому до відбою стояти на повітрі для загартування. Отже, бранці мусили промучитися на холоді, під дощем дев'ятнадцять годин — з четвертої години ранку до одинадцятої години ночі. Без їжі, без тепла, без надії, без шансів вижити…
З півночі дув пронизливий вітер, сипав і сипав дощ, у свинцевому небі каламутилися темні хмари. Зіщулені, мокрі в'язні сірими привидами блукали по табору з надією хоч якось утриматися за життя. Чалапали по калюжах з кінця в кінець, аж поки не падали в знемозі на мокру землю, замішану тисячами ніг до густої каші.
В'язні збивалися в гурт, намагаючись зігрівати один одного власними тілами, але скільки того тепла у промерзлих скелетів… Найслабші, у яких опухлі від голоду ноги не витримували, падали, і їх затоптував натовп. Більшість намагалися рухатися, щоб не замерзнути, не бути затоптаними. Скрізь валялися трупи, і територія табору стала моторошним полем смерті.