На місці обвалу пролунала довга автоматна черга — і майже водночас на найближчій вежі спалахнув прожектор. Його сліпучий меч, розпанахавши пітьму і кресонувши по всій території табору, блискавично метнувся туди, до патрульних. І хлопці із своєї засідки побачили, як із земляної вирви вискочив переляканий есесівець, як дав довгу чергу з автомата у цю ж таки вирву, а його напарник заходився строчити в бік лісу — навмання, з переляку. Обидва репетували: «Тривога! Партизани!» У сліпучому світлі прожектора матово виблискували автомати в їхніх руках.
Спалахнули прожектори на всіх інших вежах, і громохко затріщали кулеметні черги. У Володі здригнулося серце, по всьому тілу розлилася слабість. У свідомості пронеслась безглузда думка: знову відкрити завалений лаз і прориватись до лісу! Будуть стріляти в спину — нехай! Смерть не страшна. За ці короткі секунди побратими пережили все — страх, смерть, відчай і подвиг.
Володя схопив руку Карела, шукаючи захисту і відчуваючи, як холоне рука, яку він стиснув до болю. А Карел у відчаї скреготів зубами.
— Загинуло все! — нарешті простогнав він з невимовним болем.
Сліпучо-білі мечі прожекторів нишпорили довкола табору, обмацуючи землю, а тут, у таборі, стало ще темніше. Це була помилка вартових, і нею скористалися побратими.
Спершу Карел стояв нерухомо, паралізований страшною і непоправною катастрофою. На ньому, як на командирові усього загону, лежала відповідальність за життя тридцяти чоловік. У його свідомості ураганом пронеслись думки про війну, про страждання мільйонів людей, про смертельний двобій з фашизмом і про неминучість перемоги над ним. А ще згустком болючої ніжності промайнув образ старенької матері, діточок і дружини… Він встиг подумати про все — і навіть про сьогоднішню фатальну помилку, яка привела до катастрофи. Адже треба було припинити усі підземні роботи, поки не закінчиться обхід патрулів. Та чи ж можливо передбачити неймовірну випадковість? Зобов'язаний був передбачити! А тепер загинуло все… У цю трагічну хвилину мозок Карела виконав титанічну роботу, намагаючись розв'язати безліч нерозв'язних питань. Зараз його думка билась над єдиним питанням: що можна ще встигнути зробити?
І тут він відчув судорожне стискання гарячих Орляткових рук. І Карела осяяла щаслива думка: «Є шанс врятувати цих юнаків!» Різко повернувся до них:
— Є один-єдиний шанс врятуватися вам двом. Ніхто не знає, що ви працювали з нами. А ми вас не викажемо. Поки почнеться облава, я встигну переговорити з хлопцями. Ми мужньо приймемо смерть. А ви тікайте в свій блок. Прощайте!
Він вихопив з-за поясів у Володі й Жори стамески-кинджали, кинув їх у вигрібну яму з нечистотами. Але хлопці не зрушилися з місця.
— Бігом! — суворо наказав він.
— Ми будемо з вами до кінця, — заперечив Жора.
— Це наказ! Виконуйте! — ще суворіше крикнув Карел — у голосі його звучав метал.
Хлопці нерішуче тупцювали на місці, але Карел щосили штовхнув обох у спини, і вони побігли до свого барака.
А де ж гольцшуги? Ця думка обпекла мозок, бо від наявності довбанок тепер залежало їхнє життя. Нарешті пригадали, що залишили свої дерев'янки тут же, біля дверей, коли бігли до чехів. Схопилися з нар і — знову за двері. Гольцшуги знайшлися. Взувши їх, хлопці впали на нари.
Моторошно завили сирени: тривога! Барак прокинувся. Стрілянина, як це не дивно, майже нікого не розбудила, а сирена усіх підняла на ноги. Сонні в'язні злазили з нар і за звичкою виходили на майданчик шикуватися. Та прибіг напівголий блоковий, загнав усіх у барак, наказав лягати на нари й не ворушитись: «Це повітряна тривога! Блокшпера!» Й запер двері. А в'язням цього тільки й треба — лягли досипати. У бараці було темно, як у забитій домовині. Не спали лише троє.
— Зірвалось? — пошепки спитав Петро.
— Ага. Тільки про це — ні звуку! — відповів Володя. Утрьох почали радитись, що робити з сигаретами: усього мали дванадцять пачок. Залишати при собі таку кількість — небезпечний ризик, бо ж скоро почнеться загальна облава і, безсумнівно, тотальний обшук усіх в'язнів табору. Але ж і викинути таке казкове багатство не можна, бо ж чим відкупишся від арбайтскоманди, як врятуєш Петра? Потрібна валюта, а сигарети у таборі — найдорожча валюта. Без неї Петрові не вижити… Втім, викинути ніколи не пізно, адже обшукати двадцять п'ять тисяч чоловік не так-то просто. У такому сум'ятті сигарети можна підкинути непомітно під нари, під ноги, й за секунду з них нічого не залишиться, якщо по них пройдуться тисячі пар колодок, або затоптати в пісок, або віддати штубовому. Отож вирішили залишити при собі, розділивши порівну — по чотири пачки кожному. Так легше сховати й зберегти, та й простіше буде позбутися їх при необхідності…