З левад, що в сизій млі скупались, лине до ліса гомінлива жаб’яча скарга, а з нею — запашний подих свіжих покосів. Баба Хима шморгає носом з бородавкою — ади, як пахне кменом, м’ятою й суницями... Наче весною пахне і молодістю.
На дні скоцюрбленої бабиної душі ворушиться щось сонячно-тривожне, але далеченьке — як небо від землі... Еге, засклепло бабине серце, як обліг півкопи літ не підкладений, згугнявіло й оглухло, як порохнявий пень... Слинить баба язиком шорсткі порепані губи — щось запекло в сухих очах — і йде, зігнувшись у три погибелі, крізь сині незабудьки, а непосидющі вогники так витинають коломийки, аж бабі світ в очах троїться! Залізла баба у кропиви, по литках вогнем пашить, малинник плентається під ногами, а мокрі пелюстки дикої рожі липнуть бабі до рук і до поморщеного, гей капшук, обличчя.
Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки, нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скиби, то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, а пшеничка ще на пні, клониться бабі впояс щебетливе колосся — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену та полетиці зародилося на славу...
Вилізла баба на широку межу, обросилася по коліна, цвіркуни врізали собі марша — аж копоти пішли по сонних травах, якась шприха відламалася від Великого Воза — чиясь душенька помандрувала в кращі світи — і витрішкуватий лилик перекабанився, як грудка землі, над бабиною головою.
Пихицьнула баба плахту за межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди, Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники загзилися, затанцювали з роєм зір, аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, мов дяки на парастасі, тнуть без милосердя, за обшивку лізуть, та бабі це байдуже, навіть не чує, шкіра вже задубіла, як підошва. Оподалік облився молоком кущ свербигузу, під ним перебакирився миршавий хрестик... Три цісарські улани лягли тут колись в блискучих чаках з павиними перами і повними животами шрапнелів. Під хрестиком поріс розхідник, батоги, кривавник і святоіванське зілля... За загумінками здрімалося село між темними садами, зацвіли липи при шляху, хрест на церковній бані палає золотом — це хлопці на вигоні кладуть субітку, як луна котиться нивками парубоцька пісня... Зиркають побілені стіни з-під замаєних острішків — еге! — це ж завтра Купайла; помаїли діточки стріхи, лише бабиної не було кому — маячить стрепіхата, мов опудало, гадав би хтось — курник або жидівська куча...
Паде баба навколішки в траву, роса цілує бабині руки, навколо пахне шерепець, рум’янок і материнка — ото раз!.. Де ж таки... Всі стріхи повбирані, а бабина, як не в людей. Віночків не наплела — деде! — не ті вже руки до віночків, але хату треба, як Бог приказав... Простягає Хима пальці по святоіванське зілля — такий рожевий цвіт, зубаті листочки, — запирається колінами в землю, сіпає щосили, хоче вирвати, агі!.. Що за диво? Це наче святоіванське зілля тягне бабу до себе, зубаті листочки так лоскочуть попід бороду, рожевий цвіт приморгує — ходи, ходи, старий дербаку!
Меркне бабі в очах, темніє, гасне: ще ці химерні вогники мигають, мов крізь туман, але вже меркнуть зорі, місяць запався, як у безодню, уже сверщка в борозні занімило, не чути, як дише медом лан конюшини.
Все дуже й дужче хилиться стара Хима під свербигузовий корч. Над межею перейшла північ, розпустивши чорні коси. Десь у самісінькім серці глухині, між ярами й лисячими долами, де дідько добраніч каже, а промінчик сонця не прозябне, де вічні сутінки, а вогка гниль точить зеленими зубами столітні виверти, — там, в чагарниках чорнобилю й клекічки, діються дивні дива Купайлрвої ночі — розвивається цвіт папороті, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя...
Над мокляками блудить Блуд — щось загубив, чогось шукає вовчими сліпаками.
Від Великого Воза відламалася нова шприха й покотилася ясною дугою у безмежну далечінь.
Стара Хима спить, втуливши голову в кущі кривавнику і материнки, та тулить до грудей сухими, як цівки, руками святоіванське зілля.
Над нею в безшелеснім хороводі мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.
1934
Стара хата
Таких старосвітських хатин уже небагато. Вони вмирають так, як повмирали ті, що їх колись ставили. В нашому селі вона одна-однісінька. Має сто сім літ і мало не по самі вікна вже вросла в землю. Стоятиме ще до неділі. В понеділок до схід сонця Сенько Маланюк скличе сусідів, вони підріжуть трухляві слупки, здорово підіпруться дрючками, крикнуть «гей, р-руп!» — і зі старої хати залишиться лиш купа пороху... Сьогодні вона ще стоїть. З-під стріхи ще куриться сивий дим. На порозі ще сидять діти з кучерявими голівками і з череп’яної миски сьорбають теплу юшку. Під малим віконцем ще цвіте черешня і радісно гомонять бджоли. Стара хата бачить те все і чує... Вона ще жива. Хоч старість згорбила їй спину, хоч літа похилили додолу, вона вперто стоїть на дубових закопах, твердих та черствих, як тверді і дужі були її будівничі.