Василько виїхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лiсу, стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв. "Адже я на дорозi… Се дорога до села, де живе мiй дядько… недалеко до села…" Василько виїхав на дорогу… Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. "Вовки",- подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по дорозi назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти… А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала їх слiди.
III
Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба було i на Новий рiк дещо купити… Якимовi трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати…
Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.
Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули:
- Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр! Олена та Яким разом глянули в вiкно.
- Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'ється додому в таку негоду! - скрикнула Олена.
Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi",- подумав вiн.
- Ну, що? - спитала Олена, як вiн увiйпїов до хати.
- Завiрюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над'їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вiкно, вибiгала надвiр i все зiтхала та бiдкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась i уявляла собi, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце її обливалося кров'ю, сльози заливали очi. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись побачити Василька, почути його голос…
Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. "Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з святим вечором!"-проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. "А де ж Василько?" - поспитав вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог приказав, зустрiчають велике свято. Тiльки її побила лиха година, вiдiрвала вiд неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей та не давав їм спати…
IV
Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч з землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на рiздво у бiлу сорочку.
Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн мав їхати шукати Василька. _Олена намоглася їхати з ним.
Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло; снiг блищав, аж очi болiли глянути на його. Вони в'їхали в лiс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кiнськi ноги…
- Коли б хоч їхав хто,- обiзвався Яким,- розпитали б, чи не бачив чого в лiсi.
Зустрiли якогось жидка однiєю конячкою. Яким розповiв йому своє горе та почав розпитувать.
- _ Я бачив зламанi сани, а на них ялинку,- сказав той.- Подайтесь лiсом управоруч.
- Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! - заголосила Олена. Той крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi.
Ще здалеку заманячили на дорозi поламанi сани, зазеленiла присипана снiгом ялинка. Яким пiд'їхав до саней. Олена перша зiскочила i почала припадати до саней та тужити на ввесь лiс. Яким стояв, сумно схиливши голову. "Так,- думав вiн,- Василька з'їли вовки…" Враз щось пiд'їхало. Яким озирнувсь i не хотiв вiрити своїм очам. Перед ним стояли його конi, а на санях сидiв Петро, братiв наймит.
- Ти звiдки взявся тут? - скрикнув Яким.
- Та хазяїн послали мене по вашi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги i ледве добився до нас уночi.
- То Василько живий?! - скрикнули разом Яким i Олена.
- Та вже ж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
- Чи ти не брешеш?!
- Хiба ж я пес - брехати! - обiзвався Петро.
- Слава тобi, господи! - зрадiли бiдолашнi.- Слава тобi, господи, що вiн живий!
Петро взяв ялинку на свої сани, а поламанi сани примостили на Якимових. Яким вйокав, на конi, поспiшаючи додому.
Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощiв, обiймаючи Василька.
- Ми вже думали, що не побачимо тебе,- казали вони.
А Василько весело щебетав, оповiдаючи свої пригоди в лiсi.
Мабуть, всi ви, дiточки, бачили годинник; можете дiзнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночi, котра година, можете почислити кожду хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрiзняли лише весну, лiто, осiнь та зиму, а добу дiлили на день та нiч. В лiтнiй ясний день, коли сонечко весело сяє на небi - пiзнавали люди, яка пора; але вночi або в глуху осiнь не вмiли дати собi ради. Не раз i не два думали люди над тим, як запобiгти лиховi. Та якось нiчого путнього не вигадували. Один англiйський король звелiв наробити одинакових каганцiв, розчислити, скiльки їх може згорiти в добу, i вiдтак, засвiчуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирi. Треба було, щоб каганцi горiли невиводно, щоб i вдень i вночi чоловiк доглядав їх та засвiчував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опiсля видумали люди пiщаний годинник. Брали двi склянi пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрiбненьким пiском i злучали їх шийками докупи так, щоби пiсок мiг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пiсок з горiшньої пляшечки пересиплеться в долiшню - перевертають її догори денцем, i пiсок знов сиплеться, як досi. Недорогий i дуже простий такий годинник, але i з ним чимало замороки,- раз у раз треба назирати за ним. Напослiдок винайшли дзигарi вежовi. Хто й як перший вигадав се диво - незвiсно. Кажуть, начебто араби першi вмiли робити дзигарi i що арабський калiф Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзигарi в дарунок французькому королевi Каролю Великому.
Тодiшнi дзигарi не дзвонили i не мали вагадла. Вагадло приробили аж в XVII вiцi. Тодi також подiлили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великiй пригодi стали людям дзигарi. Але їх можна було побачити лиш на баштах королiвських та князiвських замкiв. Вандрiвник не мiг користати з них, бо буди дуже здоровi i тяжкi. Про бiдних людей годi i казати: вони мусили вдовольнитися помiччю сонця, котре однаково свiтить i багатим i бiдним.
Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигiднiший та дешевший, щоб всi люди могли користати з нього.
На початку XVI вiку в городi Нюренберзi проживав один мiдник - Петро Гельє. Старiсть бiлим волосом припорошила його голову, але вiн не згортав рук, не кидав працi. Всi мали його за чесного чоловiка та доброго робiтника. Опрiч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механiцi. Раз якось навiдався до нього один iталiянець, з котрим Гельє, вандруючи, запiзнався в Флоренцiї. Вiд того часу старий мiдник кинув своє ремесло, по цiлим дням читав книжки, рисував i вирiзував всiлякi шруби та колiщатка.