У середині квітня 1943 р. німецьке радіо оголосило про виявлення масового поховання тисяч польських офіцерів у Катинському лісі біля Смоленська. Радянці стратили офіцерів, узятих у полон навесні 1940 р. Вони заперечували звинувачення, перекладаючи провину за вбивства польських в’язнів на німців після того, як вони захопили територію 1941 р. Польський уряд закликав Міжнародний Червоний Хрест провести розслідування. Розгнівані радянці стверджували, що це є доказом того, що лондонські поляки покривають нацистську Німеччину. Вони використали цей інцидент як привід для розірвання дипломатичних відносин. Молотов, який підписав листа про офіційне припинення відносин, стверджував, що польський уряд проводить пропагандистську кампанію з метою змусити Москву зробити територіальні поступки за рахунок Радянської України, Білорусі та Литви.
Офіційно відсутні відносини Москви з польським урядом у вигнанні розв’язали Сталіну руки створити власний польський уряд. Польський комітет національного визволення, що поспішно сформувався в Москві у другій половині липня 1944 р. (назву обрано за прикладом французького комітету під керівництвом Шарля де Ґолля), погодився на новий радянсько-польський кордон і повністю підтримав радянську владу. Комітет очолив порівняно невідомий соціаліст Едвард Осубка-Моравський, але насправді його контролювали польські комуністи, зокрема заступниця голови Ванда Василевська, полковниця Червоної армії, та Болеслав Берут, багаторічний агент радянської військової розвідки. Двадцять другого липня 1944 р. московське радіо оголосило світові про створення нового комітету[237].
Тепер радянський лідер відчув себе належно убезпеченим, щоб відновити переговори з лондонськими поляками. Третього серпня, за наполяганням Рузвельта, він прийняв у Москві прем’єр-міністра польського уряду у вигнанні Станіслава Миколайчика. Присадкуватий та лисуватий сорокатрирічний політик був популярним діячем у польських еміграційних колах. Двічі брав участь в обороні Варшави, 1920 р. — від Червоної армії, а 1939 р. — від німців: будучи головою Польської селянської партії, Миколайчик вступив до польської армії як рядовий, а згодом емігрував до Британії. Британські очільники та посадовці Міністерства закордонних справ називали Миколайчика «Мік». Він став лідером польського уряду в еміграції після того, як його попередник генерал Владислав Сікорський загинув у липні 1943 р. внаслідок авіакатастрофи над Гібралтаром. Миколайчик не мав ні харизми, ні авторитету Сікорського, який уперше став прем’єр-міністром Польщі 1922 р. Перед ним стояло нелегке завдання, адже він намагався узгодити вимоги свого уряду із британськими та американськими інтересами, а реальність поразки Польщі — із баченням її майбутньої величі[238].
Миколайчик знав, що полякам нема на кого покладатися, окрім як на самих себе. Саме через це він дав згоду на антинацистське повстання у Варшаві під проводом підпільної армії, яка діяла в тісній співпраці з польським урядом у Лондоні. Повстання почалося дещо передчасно 1 серпня 1944 р., коли радянські війська підійшли до міста, а московське радіо закликало поляків до збурення. Попри це, не було жодної спроби скоординувати дії Червоної армії, що наближалася до міста, з діями повстанців у Варшаві. Їхні лідери сподівалися, що зможуть самостійно звільнити Варшаву, організувати власну адміністрацію та створити умови для повернення польського уряду в екзилі. Після понад двох місяців героїчної боротьби повстання було розгромлено. Німці практично зрівняли Варшаву із землею і винищили потенційних керманичів незалежної польської держави. Оцінки польських втрат сягають надзвичайних ста п’ятдесяти тисяч осіб.
Коли Миколайчик давав добро на повстання, то сподівався, що успіх зміцнить його позиції на переговорах зі Сталіним. На початку серпня 1944 р., коли він зустрівся з радянським лідером у Москві, у повсталих уже були проблеми, оскільки вони не змогли досягти першочергової мети — створити чіткий оборонний периметр у місті. Їхні сили залишалися розпорошеними, а тому самостійно звільнити все місто вони не могли. Успіх чи невдача повстання в кінцевому підсумку залежала від Сталіна. Зіткнувшись із перспективою того, що лондонські поляки сформують свій уряд у Варшаві за кілька днів після того, як його власний польський уряд було створено в Холмі, Сталін не був схильний підтримати повстанців. Зрештою він вирішив залишити їх без істотної допомоги.
Для цього були і військові, і політичні передумови. Коли радянські війська дійшли до околиць Варшави, то не мали ресурсів, щоб продовжувати просування на інший берег Вісли. (Вони зіткнулися з жорстким опором низки німецьких танкових дивізій.) Однак відмова Сталіна дозволити союзницьким літакам, що постачали повстанців провізією та боєприпасами, використати наявні американські бази в Полтаві, Миргороді та Пирятині для дозаправки, не залишала сумніву, що він не хотів успіху повстання. Він прагнув залишити Польщу собі[239].
237
Wojciech Materski, Anna M. Cienciala, and Natalia S. Lebedeva, eds.,