Коли Сталін зустрівся з Миколайчиком на початку серпня 1944 р., його безпосередньою метою було забезпечити згоду польського прем’єр-міністра на формування контрольованого Москвою уряду. Він також хотів, щоб той визнав лінію Керзона як основу для нового радянсько-польського кордону. Сталін наполягав, щоб Миколайчик зустрівся з новоствореним Комітетом національного звільнення — майбутніми люблінськими поляками. Із двома польськими урядами, які змагалися за визнання, Сталін міг узяти на себе роль судді та прихильника міжпольського порозуміння. Західні союзники опинились у пастці. Вони примушені були підтримувати «нереалістичний» лондонський уряд Миколайчика, який відмовлявся визнавати те, що самі західні лідери вважали кращими інтересами польського народу, — новий радянсько-польський кордон.
Черчилль та Іден провели більшу частину 1944 р. у зустрічах із «Міком» та його колегами, намагаючись переконати їх прийняти нові реалії. Останню спробу було зроблено під час поїздки Черчилля до Москви в жовтні 1944 р. Миколайчик, якого доправили до Москви на вимогу Черчилля, під тиском прийняв лінію Керзона як основу нового східного кордону Польщі. Була надія на те, що це зобов’яже Сталіна досягати компромісу з лондонським урядом, але Миколайчик не зміг переконати своїх колег схвалити угоду. Він мусив піти у відставку, що призвело до падіння уряду. Відставка Миколайчика наприкінці листопада 1944 р. залишила Черчилля та західних союзників без людини на чолі польської еміграції, якій вони могли б повністю довіряти. Новий уряд Томаша Арцішевського, соціалістичного діяча, який вибрався з Польщі в липні 1944 р., не зміг установити добрі відносини із західними союзниками, які продовжували покладатися на Миколайчика в оцінюванні польської ситуації.
У переддень нового 1945 р. контрольований Москвою Комітет національного визволення змінив назву на Тимчасовий уряд Республіки Польща. Комуніст Владислав Гомулка був призначений одним із двох заступників прем’єр-міністра. П’ятого січня Радянський Союз офіційно визнав новий уряд, попри протести західних союзників. На час проведення Ялтинської конференції Тимчасовий уряд перебував у Варшаві, де контролював місцеві органи влади на окупованій СРСР частині Польщі[240].
СРСР зробив усе можливе, щоб переконати решту країн визнати Тимчасовий уряд. Сталін чинив величезний тиск на генерала де Ґолля під час його візиту до Москви у грудні 1944 р. Де Ґолль, урешті-решт, поступився, погодившись на обмін представниками з майбутнім польським урядом, хоч Моріс Дежан, посол де Ґолля при урядах союзників, 3 січня запевнив Міністерство закордонних справ Великої Британії, що зробив це «з розумінням того, що вони не матимуть дипломатичного статусу». Наступними в радянському списку були чехи. Двадцять дев’ятого січня британський військовий кабінет дізнався, що «чехословацький уряд унаслідок тиску СРСР тепер пропонував негайно визнати уряд Любліна. Президент [Едвард] Бенеш завтра порадить чехословацькому кабінету дослухатися до російських побажань». Черчилль сказав колегам: «Ми не могли утримати уряд Чехословаччини від визнання люблінського уряду. Безумовно, наша рішуча позиція полягала в тому, що Польщі має бути гарантована свобода, незалежність та суверенітет, а також вільні вибори»[241].
Західні союзники спочатку по-різному відреагували на дії Сталіна. Рузвельт сподівався, що Миколайчик і люблінські поляки зможуть усе ж таки досягти компромісу. «Президент, здається, досі має надію, що Миколайчик приєднається до Люблінської партії та утворить із ними єдиний уряд», — телеграфував лорд Галіфакс, британський посол у Вашингтоні, за результатами зустрічі з Рузвельтом 6 січня. «Усім полякам, — як вважав президент, — треба довести, що вони можуть існувати лише з доброї волі Сталіна. Бенешу вистачило мудрості це побачити, і тому йому вдалося непогано владнати ситуацію». Міністерство закордонних справ Великої Британії вважало, що приєднання Миколайчика до Люблінського комітету проблему не вирішить. У меморандумі про «польсько-російське врегулювання» від 5 січня стверджувалося: «Недостатньо примусити Миколайчика та його прихильників підписати пакт із радянцями, адже такий пакт може не мати тривалих наслідків; утім, для польської сторони необхідно, щоб відповідальність за таку угоду розділив увесь спектр польських політичних сил»[242].
240
Ржешевский,
241
WM (45) 12th Conclusions, Minute 3, Confidential Annex, January 29, 1945—5.30 p.m., FO371/47578/2896, PRO; report on conversation with Maurice Dejean, January 3, 1945, FO371/47575/2896, PRO.
242
Earl of Halifax, from Washington to Foreign Office, January 6, 1945, FO371/47575/2896, PRO. Polish-Russian Settlement, January 5, 1945, 1, FO371/47575/2896, PRO.