«Радянський уряд уже відійшов від позиції Леніна, — стверджував радянський протокол зустрічі. — Сталін запитав, чи хотіли б союзники, щоб радянські лідери були менш росіянами, ніж Керзон і Клемансо...» Що сказали б українці, якби радянці прийняли пропозиції Альянсу? Вони могли б сказати, що Сталін та Молотов менш віддано захищали росіян та українців, аніж Керзон та Клемансо. У якому світлі постане Сталін, повернувшись до Москви? Ні, хай краще війна проти німців потриває трохи довше, але Радянський Союз повинен мати змогу компенсувати Польщі втрати на заході за рахунок Німеччини». Єдиною поступкою, яку Сталін був готовий зробити, було відхилення від лінії Керзона до 8 кілометрів на користь Польщі. Львів та дрогобицька нафта мали б відійти СРСР[248].
Сталін відкинув західні вимоги щодо нового демократичного уряду в Польщі, звинувативши представників лондонського уряду в підбурюванні антирадянської діяльності в тилу Червоної армії. Він стверджував, що «варшавські поляки» мали проблеми у спілкуванні з «лондонськими поляками», а Червона армія, яка потребувала стабільності в тилу, потерпала від нападів агентів польського уряду в Лондоні, які вже вбили 212 радянських офіцерів і солдатів. Коротко кажучи, йшлося про те, що варшавський уряд допомагав Червоній армії перемагати німців, тоді як лондонський уряд перешкоджав її діям. Перевірити чи спростувати твердження Сталіна не було жодної можливості. Враховуючи той факт, що радянські сили безпеки атакували та роззброювали підпорядковані лондонському уряду підрозділи польської Армії Крайової, втрати радянської сторони цілком могли мати місце.
Промова Сталіна поступово перетворювалася на чисту демагогію. Він сконцентрував свою критику на пропозиції Черчилля щодо створення у Ялті нового польського уряду. «Боюся, що це була обмовка, — сказав він, — бо неможливо створити польський уряд без участі поляків. Мене називають диктатором, а не демократом, але я маю досить демократичного чуття, щоб відмовитися від формування польського уряду, не спитавши спочатку самих поляків». Він згодом запитав: «Чи слід нам попросити варшавських поляків приїхати сюди, а може, і до Москви?» Питання залишилося без відповіді[249].
Радянський диктатор усіма силами намагався показати, що, хоч його й не обрали демократичним шляхом, діяти виключно на власний розсуд він не міг і мусив зважати на різних політичних суб’єктів. Якщо Рузвельт визнавав, що американська громадська думка та виборці накладали обмеження на його дії, а Черчилль посилався на позицію уряду та критику у власній партії, Сталін стверджував, що він перебуває під тиском і не може повернутися до Москви ні з чим меншим, аніж лінія Керзона. Оскільки рештки політичної опозиції до режиму були винищені під час терору 1930-х рр., а Сталін повністю контролював Політбюро, Раду міністрів та Верховну Раду — номінальний радянський парламент — насправді у Москві ніхто не був здатен кинути виклик діям диктатора. Його так званими політичними суб’єктами начебто були народи Радянського Союзу, перед якими він ніс відповідальність.
Сталін вимагав Львів та його околиці від імені українців. На час проведення Ялтинської конференції республіки СРСР отримали право мати свої комісаріати оборони та закордонних справ, адже цей крок сприяв вимогам Сталіна щодо їхнього членства в Організації Об’єднаних Націй. Нового статусу республік як автономних суб’єктів зовнішньої політики було досягнуто внаслідок конституційної реформи Сталіна на початку 1944 р. Тепер Україна, від імені якої Сталін висував претензії на Львів, стала важливим козирем у його прагненні домінування у Східній Європі. Більшість українців до початку війни жила в СРСР, але в Польщі, Румунії та Чехословаччині їх було мільйони. Сталін майстерно використовував українське національне почуття, особливо прагнення розділених численними міжнародними кордонами українців жити у власній державі, у своїй кампанії з переконання польських політиків прийняти лінію Керзона як майбутній радянсько-польський кордон.
248