Свій внесок у розгортання пропагандистської війни зробив улюблений драматург Сталіна, голова Спілки письменників України та автор популярних п’єс Олександр Корнійчук. П’єсу «Місія містера Перкінса в країну більшовиків» про американського мільйонера, який відвідав СРСР, уперше поставили у грудні 1944 р. в Московському театрі сатири. Вона удостоїлася рецензії в журналі Time. Аверелл Гарріман відвідав виставу разом із дочкою Кетлін перед від’їздом до Ялти; вони обоє насолоджувалися комедією, а Кетлін пізніше потоваришувала з актором, який грав містера Перкінса. Він не їздив за кордон і ніколи до того не зустрічав американців, а готувався до цієї ролі, вивчаючи дві кінохроніки, що висвітлювали візити американських делегацій до СРСР. «Він зробив збіса гарну роботу», — писала Кетлін у листі до своєї сестри[250].
Дев’ятнадцятого лютого 1943 р. провідна українська газета «Правда України» опублікувала статтю Корнійчука під назвою «Возз’єднання українського народу в межах своєї держави». Драматург, відомий своїми тісними зв’язками зі Сталіним, звинуватив поляків-емігрантів у бажанні відновити кордони Польщі XVIII століття, що тягнулися від Балтики до Чорного моря. Він нагадав читачам історичне та етнічне підґрунтя радянських претензій на Західну Україну, пригадавши про козацьке повстання 1648 р., яке було темою написаної ним перед війною антипольської драми, та про українське культурне відродження XIX сторіччя у Львові. У наступні кілька днів ця стаття була перевидана під трохи іншим заголовком у «Ізвестіях» та інших провідних радянських газетах. Її поширила за кордоном ТАРС (Телеграфна агенція Радянського Союзу). Почалася радянська атака на польський уряд.
Корнійчука незабаром призначили одним із заступників В’ячеслава Молотова, він відповідав у комісаріаті закордонних справ за відносини зі слов’янськими країнами. Його сферою стало, зокрема, польське питання. Він переважно мовчав на засіданнях високопосадовців комісаріату, тож Молотов жартував, що Корнійчук слухає обговорення своїх колег, а потім використовує їх у п’єсі. Дійсно, на новій посаді Корнійчук зібрав достатньо матеріалів для написання «Місії містера Перкінса в країну більшовиків».
Етнічний українець Корнійчук був одружений із польською політикинею і письменницею Вандою Василевською, що робило його ідеальним кандидатом для антипольської акції в очах Сталіна. За підтримки Кремля дружину Корнійчука обрали президенткою Союзу польських патріотів у новоствореному прорадянському уряді Польщі. Вольова жінка, яка зазвичай убиралась у військову форму й у своїх галіфе скидалася на чоловіка, Василевська була джерелом жартів для офіцерів Червоної армії, які назвали її «чоловіком Корнійчука». Разом Ванда та Олександр Корнійчуки були важливою зброєю у сталінському арсеналі[251].
Серед очільників польської еміграції у Лондоні не було сумнівів, хто насправді стоїть за статтею Корнійчука. Двадцять п’ятого лютого 1943 р. вони завдали удару у відповідь: «Зовсім безглуздо підозрювати, що Польща має намір установити східні кордони Польської республіки по Дніпру та Чорному морю, або приписувати Польщі прагнення пересунути її кордони далі на схід», — заявили вони. Резолюція, ухвалена польським урядом у вигнанні, підтвердила, однак, його прихильність до східних кордонів станом на 1939 р. Кремль протиставив їй заяву ТАРС, звинувативши лондонських поляків у запереченні права українського народу на возз’єднання з його братами.
У заяві ТАРС з’явився важливий новий аргумент. Уперше згадувався лорд Керзон, який нібито розумів, що поляки не мали права вимагати української етнічної території. Після Сталінграда радянський диктатор вирішив, що хоче політичного зиску зі свого воєнного успіху проти німців, але мав дистанціонувати себе від пакту з Ріббентропом. Виставляючи себе відповідальним державним діячем (на відміну від лідерів польської еміграції), він більше не наполягав на кордонах Молотова-Ріббентропа. Тепер він був готовий внести певні корективи на користь майбутньої Польської держави і провести новий кордон уздовж лінії Керзона, що спиралася на етнічний принцип і була санкціонована одним із лідерів Британської імперії[252].
За кілька днів до початку Ялтинської конференції, відділ досліджень Міністерства закордонних справ Великої Британії подав доповідну записку «Українська меншина в Польщі». Її підготувала Елізабет Пейрес, онучка сера Моріса Повіка, дочка Річарда Пейреса та майбутня дружина Роберта Артура Гамфріса; усі вони були відомими оксфордськими істориками. Елізабет Пейрес стверджувала, що «питання східних кордонів Польщі не зводиться до російсько-польських проблем, а має трикутний вимір. Третьою стороною цього трикутника є національні меншини Польщі, а історія польських відносин із найважливішою з цих меншин — українцями — була чим завгодно, тільки не успіхом. Недобре буде, якщо наша посилена увага до польських інтересів сприятиме приховуванню цих фактів».
250
Kathleen Harriman to Mary, Moscow, January 19, 1945, and March 8, 1945, no. 176/5, January 11—16, 1945, and no. 177/9, March 7—10, 1945, Averell Harriman Papers; “Satire,”
251
Козловський,
252
British Ambassador to the Polish government Sir Owen St. Clair O’Malley to Anthony Eden, February 27, 1943, FO371/34564/C2281, PRO; И. А. Хренов и др., ред.,