У своїй записці Елізабет Пейрес повідомила про наростання ворожнечі між українцями та поляками під час німецької окупації та зазначила, що поляки, які мешкають на схід від лінії Керзона, переїжджають на підконтрольні уряду Любліна території, очікуючи офіційних обмінів населенням. Вона застерігала від прийняття на віру польських заяв, начебто більшість українців прагне залишитися в Польщі, адже ніяких доказів такого бажання немає. Єдиною можливістю об’єднання всіх українців у єдину політичну одиницю було, на її думку, включення Західної України до Української Радянської Республіки. Вона однак вважала створення незалежної української держави «абсолютно немислимим… на цьому пізньому етапі історії Східної Європи».
Хтось із керівників Елізабет Пейрес вніс власні правки й коментарі в її записку, підкресливши, що Львів був українським культурним та національним центром, там базувалися українське освітнє товариство («Просвіта») та Наукове товариство ім. Шевченка. У Львові також розгорнув свою діяльність Михайло Грушевський, «найвидатніший український історик» і голова уряду України у 1917—1918 рр. Те, що Грушевський у 1920-х рр. вирішив жити в Радянській Україні, а не залишатись у контрольованому поляками Львові, інтерпретувалося як приклад більшої привабливості для українських націоналістів Української РСР порівняно з контрольованою Польщею Галичиною. Ця привабливість начебто лише посилилася після створення окремих українських комісаріатів із питань оборони та міжнародних відносин[253].
Експерт Міністерства закордонних справ зробив промовисту описку, передавши прізвище Грушевського англійською як Khrushchevsky. Так воно нагадувало англомовне написання прізвища лідера комуністів України, Микити Хрущова — Khrushchev. Саме так, «Хрущевським», напівжартома Сталін називав Хрущова, коли звинувачував того у шпигуванні на користь Польщі. П’ятдесятирічний Хрущов, уже лисий і надміру огрядний, але сповнений енергії, насправді був провідним антипольським гравцем в оточенні Сталіна. Народжений на півдні Росії, він провів більшу частину раннього життя в Україні, куди сім’я переїхала, коли Хрущову було чотирнадцять років. Він пішов працювати на вугільні шахти Донбасу, а під час революції долучився до більшовиків. Партійна кар’єра спочатку закинула його в Київ, а потім — у Москву, куди його відправили здобувати вищу освіту. Серед його однокурсників була Надія Алілуєва, дружина Йосипа Сталіна. Цей зв’язок виявився вирішальним для кар’єри Хрущова та, власне, і для майбутнього СРСР.
У 1935 р., за шість років після приїзду до Москви провінційного партійного функціонера в пошуках вищої освіти, Хрущова, який так і не закінчив навчання, призначили першим секретарем московського міського комітету Комуністичної партії. У 1938 р. його направили до України як першого секретаря Комуністичної партії республіки і сталінського намісника. Його обов’язки включали радянізацію Львова та решти Західної України після того, як Червона армія перетнула польський кордон і заволоділа цим регіоном 1939 р. Після несподіваного німецького нападу в червні 1941 р. Хрущов разом із Червоною армією відступив з України. Під час Сталінградської битви він обійняв посаду політичного комісара Сталінградського фронту і відновив свої обов’язки намісника Сталіна в Україні, коли радянські війська у 1943 р. перейшли в наступ та почали відвоювання України. Сталін цінував організаторські таланти й лідерські навички Хрущова, але нерідко поводився з ним, як із придворним блазнем, змушував його виконувати українські танці і принижував його прізвиськами на кшталт «Хрущевський»[254].
Як і інші члени Політбюро, Сталін недооцінював Хрущова. Провівши роки в Києві, де він фактично був сам собі господарем, недосяжний для повсякденного контролю Сталіна, Хрущов мав можливість сформувати власний осередок підтримки, відіграючи роль посередника між центром і місцевими партійними та радянськими елітами. Ці еліти, хоч і були антинаціоналістичними у своїй риториці, успадкували від своїх некомуністичних опонентів бачення більшої України, яка б охоплювала всі етнічні або історично українські території від Бреста та Пінська на півночі й до Перемишля та Холма на заході. Після захоплення СРСР східних польських провінцій 1939 р. Хрущов намагався приєднати до української республіки не тільки Львів, але й Брест та Пінськ, які за наказом Сталіна дісталися Білорусі. У березні 1944 р. у промові до Української Верховної Ради Хрущов висунув претензії на Львів та інші області на схід від лінії Керзона, а також на Холмський регіон та прилеглі до нього території. «Український народ добиватиметься включення до складу Української Радянської держави таких одвічних українських земель, як Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». Цю заяву привітали бурхливими оплесками.
253
“Poland’s Ukrainian Minority,” February 23, 1945, 1—2, FO371/47788/N8723, PRO; Serhii Plokhy,