Для претензій Хрущова на регіон були також і особисті підстави. Його дружина, Ніна Кухарчук, була етнічною українкою із земель на захід від лінії Керзона. Сталося так, що вона походила із Холмщини, на яку тепер висував претензії її чоловік. На це українсько-польське прикордоння, що до 1918 р. належало Російській імперії, претендувала незалежна Українська держава революційної доби. Проте воно не було частиною Української РСР у міжвоєнний період і його не включили в радянську зону окупації, визначену пактом Молотова-Ріббентропа. Населення там було етнічно змішаним, а місцеві українці поділялися на тих, хто вважав, що вони входять до складу великої руської нації, та тих, хто мав окрему українську ідентичність.
У липні 1944 р. Хрущов надіслав Сталіну пропозицію створення Холмської області в межах Української республіки, зазначивши, що «історично ці землі примикали до України, а в минулому частина цих земель була частиною російської держави». Меморандум Хрущова від 20 липня 1944 р. дійшов до Сталіна вчасно, щоб використати «холмську карту» в його переговорах із Польським комітетом національного визволення, майбутніми «люблінськими поляками», щодо радянсько-польського кордону. Двадцять п’ятого липня Сталін поінформував поляків про прохання Хрущова. Наступного дня вони підписали угоду про кордон із СРСР, узявши за основу лінію Керзона, за якою Львів відійшов до СРСР, а Холм — до Польщі. Холм став першою домівкою прорадянського польського уряду.
Зі Львовом ситуація була зовсім іншою. Місто швидко стало каменем спотикання у переговорах між радянцями та польським урядом у вигнанні. У своїх мемуарах Хрущов писав, що, оскільки етнічні поляки мали абсолютну більшість у місті, радянські посадовці рушили до Львова в липні 1944 р., одразу ж після того, як місто опинилося в руках Червоної армії, щоб установити там свою владу, поки цього не зробив польський уряд у вигнанні. «Ми повинні були поспішати, — писав він, — щоб наші люди могли взяти на себе відповідальність за місто». Польські мешканці міста, які з нетерпінням очікували радянського звільнення від німців, незабаром були розчаровані[255].
Згідно з британськими дипломатичними повідомленнями з Москви, польська еліта Львова не могла примиритися з тим, що місто мусить стати радянським — і це саме тоді, коли після винищення євреїв унаслідок Голокосту та від’їзду багатьох етнічних українців до сільської місцевості через жорсткі умови війни, етнічний склад міста став більш польським, ніж будь-коли раніше. Зараз же поляки були у відчаї. Ходили чутки про майбутню революцію в Росії, наближення радянсько-британської війни за Львів чи, навпаки, що Велика Британія полишить Польщу на поталу більшовикам. Польські еліти Львова покладали свої надії на західних союзників. Вони молилися на великодушний учинок Сталіна, хоч побоювалися, що той налаштований здобути прихильність українців, передавши їм місто. Сер Френк Робертс із Міністерства закордонних справ Великої Британії, учасник Ялтинської конференції і майбутній посол у Радянському Союзі, погодився з висновком професора зі Львова, якого британці інтерв’ювали у Москві, що «Польща не поверне собі Львів». Він дійшов висновку, що політика Сталіна стосовно українців «видається сумішшю замирення (дарування Львова) та репресій (розстріли й депортації) у великих масштабах».
Звіт Міністерства закордонних справ Британії у травні 1945 р. змалював місто як обложену фортецю. Ночами бійці Української Повстанської Армії вбивали радянських офіцерів та солдатів. Удень їхні полонені товариші під наглядом загонів НКВС розчищали міські вулиці. Львів став штаб-квартирою одного з радянських фронтів і був повний солдатів, котрі гоїли свої рани в місцевих лікарнях. Також тут ховали полеглих у боях членів верховного командування Червоної армії[256]. Британська військова місія, яка відвідала місто того місяця, відзначала невпинну деполонізацію його культурного життя, зокрема п’єси виконували російською або українською мовами. Радянці закликали поляків виїжджати та заселяли на їхні місця росіян. Вони були готові розібрати й доправити до Польщі пам’ятники польським історичним діячам, зокрема королю Яну Собеському, а також польські рукописи та культурні експонати з колекцій не тільки Львова, а й Києва.
255
Г. А. Куманев,
256
Reports on conversations with the Lviv professors Francis Groёr and Jakub Parnas, a cousin of the historian Lewis Namier, and Sir Frank Roberts’s comments on December 15, 1944, FO371/39501/C17269, PRO; В. Ю. Васильев, сост.,