Восени 1944 р. українські комуністичні лідери підписали угоду про обмін населенням із представниками польського уряду в Любліні. Етнічні чистки, які практикувалися під час війни українськими та польськими націоналістичними формуваннями з обох боків лінії Керзона, змусили мирних жителів шукати прихистку в дружніх режимів. Елізабет Пейрес із британського Міністерства закордонних справ знала про поляків, які втікали з радянської зони, тоді як радянські доповіді відзначали акти насильства стосовно українців на захід від лінії Керзона та фіксували готовність українців проводити тижні на залізничних вокзалах, очікуючи евакуації на територію, контрольовану Українською Радянською Республікою[257].
На час проведення Ялтинської конференції зростало усвідомлення польської сторони, що депортації та переселення з регіонів на схід від лінії Керзона так чи інакше відбудуться. Ральф Паркер, кореспондент лондонської Times та New York Times у Москві й неофіційний радник відділу радянських відносин британського Міністерства інформації, який відвідав Люблінщину в січні, розповів голові консульського відділу британського посольства в Москві Гарольду Бальфуру, що «в Любліні запанував консенсус, що в кінцевому підсумку зі східної Польщі буде репатрійовано один мільйон поляків, а українці та білоруси виїдуть із Польщі, залишивши її однорідною державою, в якій меншини, включно з євреями, будуть асимільовані». «Польські солдати селянського походження з Тернопільської та Львівської областей, із якими розмовляв Паркер, — телеграфував Бальфур із Москви, — не виказали жодного ентузіазму щодо включення своєї землі до СРСР, але заявили, що ставлення українців у цих регіонах настільки вороже, що польські селяни, як правило, хотіли переїхати на захід»[258].
По обидва боки лінії Керзона існував також і опір до вимушеного переселення. Ще в травні 1945 р. Міністерство закордонних справ Великої Британії отримало повідомлення про те, що польське населення Львова відмовлялося виїхати з міста та продовжувало сподіватися, що установча конференція ООН перегляне ялтинські домовленості й віддасть місто Польщі. Водночас українці на захід від Львова у прикордонному місті Перемишлі, де розташовувалася Українська греко-католицька єпархія і яке радянці окупували з 1939 до 1941 рр., відмовлялося виїжджати, сподіваючись, що місто знову буде включено до Української республіки.
Тим часом НКВС допомогло місцевим полякам зробити «правильний вибір», розв’язавши кампанію терору на схід від лінії Керзона. Лише 1944 р. понад 117 тисяч поляків були змушені переїхати з Української республіки до Польщі. Депортації не стали абсолютною несподіванкою для населення регіону, оскільки за даними радянської статистики на колишніх польських територіях між 1939 і 1941 рр. було арештовано чи депортовано близько 4000 поляків. Польський уряд у вигнанні оперував цифрою 900 000 осіб. Поляки становили абсолютну більшість депортованих, але вони не були єдиною жертвою режиму. Значне число українців, литовців та євреїв пережило той самий досвід[259].
Радянський план полягав у переселенні поляків зі сходу на набуті в Німеччини західні території, але депортації розпочалися ще до того, як Червона армія захопила ці німецькі території. Таким чином, коли одна диктатура замінила іншу, польських біженців зганяли в колишні німецькі концентраційні табори невдовзі після того, як їхніх ув’язнених звільнила Червона армія: деякі львівські поляки опинилися в Майданеку, колишньому нацистському таборі на околиці Любліна, де з жовтня 1941 р. до липня 1944 р. загинуло приблизно шістдесят тисяч польських євреїв та двадцять тисяч етнічних поляків. Доповідь для польського уряду в Лондоні у вересні 1944 р. так описувала ситуацію: «Польське населення швидко покидає Львівщину, яку натомість наповнюють радянські громадяни. Поляків у призовному віці до 36 років направляють до Ярослава [на захід від лінії Керзона], а звідти — до Майданека, де вони перебувають у невимовній бідності, голодуючи за дротом під радянською вартою»[260].
257
Report on conditions in Lviv based on an interview with Lieutenant Colonel Gibson, the head of the British prisoner-of-war mission, May 29, 1945, FO371/44649/N8568, PRO; «Довідка про пам’ятники міста Львова», 21 вересня 1945 р., Центральний державний архів вищих органів влади України (Київ) (ЦДАВОВУ), фонд 2, oп. 7, №1929, пп. 44-46; список артефактів з львівської та київської колекції попередньо відібраних для передачі до Польщі, 18 червня — 12 грудня 1945 р., ЦДАВОВУ, R-2, оп. 7, т. 3, 16—606.
258
Mr. Balfour, from Moscow to Foreign Office, no. 199, January 20, 1945, 113, FO371/47576/2896, PRO; Phillip Knightley,
259
Gross,
260
“Digest of Messages Received between July 19 and September 26, 1944 in London from Poland on the Soviet Authorities’ Repressive Measures,” Poland Ambasada (U.S.) records, box 107, folder 1, Hoover Institution Archives, Stanford University.