Сталін вразив їх до глибини душі своєю простотою, прямолінійністю і скромністю. Більшу частину часу він сидів, і здавалося, що його ніщо не здатне вивести з рівноваги. Обіч нього сидів товстошиїй перекладач із комірцем 17 розміру, який уміло й ефективно перекладав. Тільки під час обговорення Польщі Сталін підвівся із-за конференційного столу, щоб енергійно посперечатися.
Упродовж трьох років Сталін стверджував, що лінія Керзона, закріплена лордом Керзоном, тодішнім міністром закордонних справ Англії та погоджена Клемансо, повинна стати новим кордоном між Росією та Польщею. Він повторив це в Ялті, нагадавши Рузвельту та Черчиллю, що лінію для лорда Керзона накреслили американські географи, трактуючи її як найкращий розподіл між польським та російським народами. Тоді, піднявшись зі свого крісла, Сталін театрально заявив: «Ви хочете, щоб я сказав російському народу, що я менший росіянин, аніж лорд Керзон? Ви хочете, щоб я сказав російському народу, що я менший росіянин, аніж Клемансо? Ви хочете, щоб я погодився на менше, ніж вони запропонували Росії?»
Удруге Сталін підвівся під час розмови про люблінський уряд. «Чи будемо ми чинити дискримінацію на користь уряду, який утік до Англії і залишається там у безпеці? — сказав Сталін. — Чи ж ми визнаємо люблінський уряд, який залишився в Польщі й ризикував, удаючись до боротьби у підпіллі?» «Чи ваша армія звільнила Польщу, пане Черчилль?» — театрально запитав він. «Чи ваша армія звільнила Польщу, пане Президенте?» — запитав він, показуючи на Рузвельта[264].
Насправді Сталін ніколи не ставив цих питань, але Пірсон уловив дух дискусії. Сталін повністю контролював ситуацію там, де вона мала найбільше значення, — у Польщі. Він вважав, що право завойовника, або, мовою того часу, «визволителя» — давало йому право вибирати польський уряд. Зрештою, він не втручався у встановлення нових урядів у Західній Європі. «Я повинен сказати, — зазначив він у відповідь на зауваження Рузвельта та Черчилля, — демократична підтримка варшавського уряду щонайменше співмірна з підтримкою де Ґолля»[265].
Під час промови Сталіна обличчя Рузвельта й Черчилля ставали дедалі сумнішими. Західні лідери програвали в дискусії щодо проблеми, яку вони не могли собі дозволити програти не тільки через власні демократичні принципи, а й через політичну ситуацію у своїх країнах. Британський уряд, який вступив у війну за Польщу, вже критикували парламент і преса за нездатність захистити незалежність Польщі, сини якої боролися разом з англійцями на німецькому фронті. Американці також були в незручній ситуації, враховуючи діяльність лобістів польських емігрантів на Капітолійському пагорбі та загалом пропольські симпатії в країні. Польща не була Румунією, Болгарією чи навіть Фінляндією — країнами, якими вони могли досить легко поступитися Сталіну. Вона була частиною переможної союзницької коаліції, країною, яка вперше наважилася вчинити спротив німецькій агресії.
Напевно, Гаррі Гопкінс був першим, хто зрозумів, що немає сенсу продовжувати дискусію, в якій не було можливості спростувати дані Сталіна, не спровокувавши серйозного скандалу. У середині виступу Сталіна Гопкінс передав президенту записку: «Чому б не згорнути розмову на сьогодні? Коли Сталін завершить — скажіть, що ми повернемося до питання завтра. Уже 19:15». Рузвельт прислухався до поради Гопкінса. Коли Сталін закінчив, Рузвельт, посилаючись на пізню годину, запропонував відкласти подальше обговорення польського питання до наступного дня, але Черчиллю не терпілося відповісти. Прем’єр-міністр заявив, що він «повинен зафіксувати той факт, що британський та радянський уряди мають різні джерела інформації в Польщі й тому сформували різні погляди на ситуацію там». Після завершення зустрічі Рузвельт зауважив, що польське питання п’ять століть було головним болем для усього світу, а Черчилль і Сталін погодилися, що потрібно щось зробити, щоб змінити ситуацію[266].
Того вечора, зважаючи на погані перспективи конференційного рішення, Рузвельт вирішив звернутися до Сталіна безпосередньо. Він надіслав йому особисту записку. Лист підготував Чарльз Болен, який описав тривожну атмосферу в західних делегаціях: «Коли ми покинули конференційний стіл, перед американцями і британцями постало неймовірно важке завдання спробувати врятувати хоч щось у справі Польщі. Проти нас був простий факт: Червона армія займала більшу частину країни; Сталін міг нав’язати свою волю. Однак Президент так легко не здавався». Не здавалися і Черчилль з Іденом. «Я переконаний, що ми повинні потужно відповісти, — писав Іден у своєму щоденнику. — Обідав із Вінстоном, і ми обговорювали це і якої лінії дотримуватися завтра». Коли Гарріман показав Ідену проект листа президента, Іден підтвердив, що він «був рухом у правильному напрямку, але трохи бракувало жорсткості», і запропонував зміни, які прийняли і Черчилль, і Рузвельт[267].
266