Ситуація в Україні була насправді проблемою для Сталіна. За кілька місяців до Ялтинської конференції звіти Лаврентія Берії повнилися інформацією про діяльність Української повстанської армії у Західній Україні та операції НКВС проти повстанців. Вони не складуть зброю аж до початку 50-х рр. Але у Сталіна фактично не було проблем із тим, щоб контролювати керівництво Радянської України під проводом Микити Хрущова. У будь-якому разі призначення улюбленого драматурга Сталіна Олександра Корнійчука українським комісаром із закордонних справ у лютому 1944 р. після його служби на посаді заступника Молотова в Москві показало, наскільки насправді міфічною була реформа.
За повідомленнями таємної поліції, мало хто в СРСР мав якісь ілюзії з цього приводу. Олександр Довженко, провідний радянський кінорежисер, який тоді перебував під наглядом НКВС, був надзвичайно критичним і до Корнійчука, і до радянської «конституційної реформи». «З московської точки зору, Корнійчук є ідеальним народним комісаром із закордонних справ, оскільки будь-який росіянин є більшим українцем, ніж він», — сказав він знайомим, згідно зі звітом, поданим агентами Берії. «Усе в основному залишається, як і раніше, — зауважив він іншим разом. — Український Народний Комісаріат закордонних справ не зможе приймати жодних самостійних рішень, оскільки всі рішення та директиви надходитимуть з Москви. Це фікція»[275].
Упродовж року, що передував Ялтинській конференції, так звану незалежність України використовували для зміцнення позиції СРСР у переговорах із польськими політичними фракціями щодо майбутнього радянсько-польського кордону. Ця тактика неодноразово успішно спрацьовувала. Не лише польські прокомуністичні кола вимушено відмовилися від зазіхань на Львів, коли зіштовхнулися з паралельними зазіханнями українського уряду на Холм, але й деякі західні спостерігачі повірили у відносну незалежність радянського уряду в Києві. У день визнання Москвою польського уряду британський кореспондент Ральф Паркер запитав свого співрозмовника, який, як виявилося, був інформатором радянської таємної поліції: «Чи визнають Україна та Хрущов Тимчасовий уряд Польщі?»
Корисний для Кремля ефект уявної автономії, якщо не незалежності України, імовірно, перевищив початкові розрахунки Сталіна, і влітку 1944 р. він вирішив змінити керівництво українського комісаріату, поставивши замість Корнійчука досвідченого гравця у міжнародних справах, колишнього секретаря Комуністичного інтернаціоналу Дмитра Мануїльського. Акцент змістився від пропагандистських дій, де Корнійчук був майстром, до міжнародної політики, в якій Мануїльський мав більше досвіду, ніж навіть його керівник Молотов. Сталін був явно зацікавлений у тому, щоб Україна стала членом Організації Об’єднаних Націй, і для цього її міністерство закордонних справ мав очолити професіонал, який міг би повністю використати нову позицію республіки на користь Москви[276]. Олександр Довженко вважав, що це все провернув особисто Сталін під тиском Сполучених Штатів. «Що Америка думає про ці заходи? — спитав він свого знайомого. — Зрештою, все абсолютно очевидно»[277].
У Ялті ніхто не вірив у незалежність радянських республік, але Рузвельт опинився у складному становищі: у питанні процедури голосування в Раді Безпеки було досягнуто важливого прориву, але тепер за цю поступку виставили рахунок. Коли Молотов висунув своє прохання про включення республік, президент передав Стеттініусу нотатку: «Це зовсім недобре». Навіть один додатковий голос для СРСР — це було б забагато, адже суперечило фундаментальному принципу «одна держава — один голос». Президент вирішив затягнути справу з республіками і почати із закріплення радянської згоди щодо формули голосування в Раді Безпеки. Вона «була великим кроком уперед, який вітатимуть усі народи світу», — сказав він. Наступним завданням було скликання конференції для створення світової організації. Рузвельт хотів, щоб це відбулося до кінця березня, або навіть раніше, протягом наступних чотирьох тижнів.
275
Владислав Гриневич, «Як Україну до вступу в ООН готувала сталінська конституційна реформа воєнної доби»,
276
Ivan Serov to Lavrentii Beria, “Report on the Reaction of Western Reporters to the Formation of the Provisional Government of the Polish Republic”, ГАРФ, r-9401, op. 2 справа 92, 93—98.