Напередодні Сталіна відверто непокоїв єдиний британсько-американський фронт не лише щодо Польщі, але й щодо права вето в Раді Безпеки. Щодо Організації Об’єднаних Націй радянська позиція була ближчою до британської, і Сталін, схоже, вирішив розколоти об’єднаний фронт, «пригорнувши» Черчилля, якого президент сторонився і який почувався чимраз ізольованішим. «Вінстон здивований і спантеличений, — писав згодом лорд Моран. — Президент, як видається прем’єр-міністру, більше не виказує осмисленого інтересу до війни; часто він навіть не читає документів, які дає йому прем’єр. Іноді здається, ніби він не має продуманих рішень із жодного питання, окрім своїх проблем із Конгресом»[284].
Те, що прем’єр-міністрові повідомили про майбутню радянську поступку відносно формули голосування у Раді Безпеки, було ознакою уваги та особливого ставлення Сталіна. Черчилль також не пропустив повз вуха заяву Молотова на пленарному засіданні, що саме коментарі Черчилля щодо процедури голосування змогли суттєво прояснити радянцям сенс американського плану. У листі до свого заступника Клемента Еттлі, написаному вранці наступного дня, Черчилль зазначав: «Росіяни прийняли всі американські пропозиції щодо установчого принципу Думбартон-Оксу й заявили, що в основному завдяки нашим поясненням вони знайшли можливість повністю підтримати цю схему». Сталін, який любив налаштовувати наївних підлеглих один проти одного у Кремлі, вочевидь, провернув це і з двома західними лідерами[285].
Після перерви, коли Рузвельт виголошував довгу промову щодо Ірану посеред ширшої дискусії про економічні проблеми бідних країн і про те, яким чином вони могли б допомогти світовій організації з дотримання миру, Черчилль ледве приховував своє розчарування президентом. Майський написав у щоденнику, що він «поштиво слухав президента, але обличчя прем’єра виказувало нудьгу і приховану іронію». Черчилль розривався між щирим захопленням близьким другом і союзником і розчаруванням, яке він дедалі частіше відчував після Тегерана, коли Рузвельт став підтримувати Сталіна коштом прем’єр-міністра. Він намагався контролювати свої емоції, але це йому не завжди вдавалося. «І хоч ми пройшли довгий шлях, від того моменту, коли Вінстон, говорячи про Рузвельта, сказав мені в саду в Марракеші: “Я люблю цю людину”, — він усе ще дуже стриманий у своїй критиці, — писав згодом доктор Моран. — Здається, вона вихоплюється назовні проти його волі». Дні невимушеної близькості між Черчиллем і Рузвельтом залишилися в минулому[286].
Розривом, який з’явився між Рузвельтом і Черчиллем під час пленарного засідання, скористався Сталін для лобіювання тепер уже ізольованого Рузвельта. Він мовчки сидів під час обговорення, але пізніше звернувся до президента особисто, висловлюючись за прийняття радянських республік і скаржачись не лише на неприємності з українцями, а й на опозицію в Москві, де, як він стверджував, Політбюро погодиться на радянську участь в Організації Об’єднаних Націй за умови, що СРСР отримає додаткові голоси. Стеттініус, який пізніше того самого дня мав можливість поговорити окремо з Рузвельтом, знайшов його у примирливому настрої. «Це був найпродуктивніший день, і ми всі були дуже задоволені тим, що зараз ми зробили крок уперед на важкому шляху до світової організації націй», — написав Стеттініус у мемуарах. Рузвельт сказав Стеттініусу, що «з точки зору географії та населення він не бачив нічого неприйнятного в російській пропозиції щодо двох додаткових голосів».
Попри запеклий опір Бірнса та Гопкінса, в американської делегації з’явилося відчуття, що поступка неминуча. Пізніше Гарріман пригадував: «Ми всі усвідомлювали, що Сталін побоюватиметься маргіналізації, і відчули серйозне полегшення, коли він зменшив свій запит із шістнадцяти до двох додаткових голосів». Гарріман був готовий проігнорувати питання про те, як багато незалежності Україна та інші радянські республіки мали у формуванні власної зовнішньої політики. Зрештою, Молотов ніколи не стверджував, що вони повністю незалежні, наводячи натомість приклад британських домініонів, які поступово знаходили своє місце на міжнародній арені. Крім того, у Генеральній Асамблеї було приблизно п’ятдесят місць, тож як на практиці могли б уплинути дві чи три додаткові радянських республіки на успіх чи невдачу Організації Об’єднаних Націй? «Реальна влада, — нагадав державному секретарю Рузвельт, — залишатиметься в Раді Безпеки, і кожна країна в цьому органі, велика чи мала, матиме лише один голос». У розумінні Стеттініуса, президент практично визначився[287].
286
«Из дневника И. М. Майского», у Ржешевский,
287
Harriman and Abel,