Невдовзі після обіду 8 лютого, коли Сталін приїхав до Лівадійського палацу на зустріч із Рузвельтом, президент сказав: «Міністри закордонних справ зустрілись і досягли згоди щодо сьогоднішнього порядку денного». Сталін негайно запитав, чи йдеться про прийняття двох радянських республік до Організації Об’єднаних Націй. Президент підтвердив. Вибір часу не міг бути кращим, оскільки засідання цього дня було присвячене одному з двох найважливіших питань порядку денного Рузвельта — участі СРСР у війні з Японією. Рузвельт приурочив власну заяву про вступ двох радянських республік до ООН, маючи на думці вплинути на позицію Сталіна щодо Далекого Сходу[288].
Приставши на пропозицію Сталіна про включення до ООН республік, Рузвельт пішов проти позиції власних радників, зокрема Стеттініуса, опонентом якого був на засіданні міністрів закордонних справ цього ранку. Стеттініус сказав своїм іноземним колегам, що на майбутній конференції Організації Об’єднаних Націй цю проблему «треба розглянути із прихильністю», але наполягав на формулі Думбартон-Оксу «одна держава — один голос». Молотов був незадоволений. Він зазначив, що, якщо вимоги СРСР не буде задоволено, це стане викликом для питання про членство в цілому. «Якщо не буде досягнуто домовленості про членство в організації, про це слід повідомити відповідним чином», — підсумував Молотов, погрожуючи союзникам публічним розголосом проблем навколо Організації Об’єднаних Націй.
Погроза досягла мети. Стеттініус сказав, що він «намагався знайти спосіб улаштувати розгляд радянського прохання до першого засідання Асамблеї». Іден запропонував включити питання до порядку денного конференції. Молотов побачив слабину і почав дотискати. Він запропонував «поправку» до пропозиції Ідена, згідно з якою міністри закордонних справ «погодилися, що доцільно було б дозволити вступ до Асамблеї двох або трьох радянських республік». Її не прийняли. Стеттініус вирішив зволікати, зазначивши, що «не мав можливості обговорити це питання із Президентом сьогодні вранці й не міг узяти на себе будь-які чіткі зобов’язання». Однак він залишався досить оптимістичним і «сподівався й очікував, що Сполучені Штати зможуть дати позитивну відповідь до кінця дня»[289].
Це спантеличило багатьох учасників. Він сказав «так» чи «ні»? Радянський протокол дійшов висновку, що питання було вирішено. Проте Алджер Гісс, американський нотар на засіданні, вважав інакше. Коли британці, відповідальні за ведення офіційного протоколу зустрічі, прибули на пленарне засідання того дня з текстом, із якого випливало, що всі міністри закордонних справ підтримали їхню пропозицію, Гісс зчинив тривогу. Іден від нього відмахнувся: «Ви не знаєте, що сталося». Попереднього дня Гісс написав і роздав членам американської делегації документ під назвою «Аргументи проти включення будь-якої з радянських республік до членів-засновників». Тепер він був здивований, дізнавшись, що його поради проігнорували. Зрештою британці сказали здивованому Гіссу, що вони отримали схвалення щодо зміни протоколу не від когось іншого, як від Стеттініуса[290].
Державний секретар заперечував, що він коли-небудь давав пряму згоду на зміну протоколу. Стеттініус опинився у скрутному становищі, розриваючись між Рузвельтом, який, вочевидь, був готовий до компромісу, та його радниками, які виступали категорично проти. Стеттініус попрямував на засідання міністрів закордонних справ 8 лютого з копією «Аргументів» Гісса. Він зазначив, що республіки досі не підписали Декларацію Організації Об’єднаних Націй; на відміну від британських домініонів, вони ще не були готові до членства й не були суверенними державами відповідно до міжнародного права. Стеттініус не використовував документ або його рекомендації в обговоренні і в остаточному підсумку висловив особисту підтримку пропозиції. «Незважаючи на те, що президент попередньої ночі заявив, що вважає радянський запит “прийнятним”, я хотів би притримати позицію Сполучених Штатів на засіданні міністрів закордонних справ, поки не отримаю можливість ще раз узгодити її з Президентом», — писав Стеттініус у мемуарах. Незадовго до зустрічі Рузвельта зі Сталіним пізніше цього дня Стеттініус мав можливість знову обговорити цю проблему із президентом. Рузвельт зазначив, що їм доведеться прийняти пропозицію[291].
291
Stettinius,