«Я не хочу бентежити президента, — сказав Сталін, розвиваючи атаку на американську позицію, — але якщо він пояснить свої труднощі, ми побачимо, що можна зробити». Рузвельта затисли у куток, але він не здавався. На його думку, на карту було поставлено не просто додавання нових країн у список, а «надання одній із великих держав трьох голосів замість одного». Він хотів поставити це питання перед конференцією. Сталін продовжував наступ: «Чи не буде добре, якщо Україна та Білорусія підпишуть Декларацію Організації Об’єднаних Націй?» Президент твердо тримався на власних позиціях: це не вирішить проблеми. Сталіну довелося відступити[293].
Якщо Рузвельт і отримав якесь задоволення від свого досягнення, то воно було короткочасним. Після зустрічі він зіткнувся з повстанням у власному таборі. Адмірал Легі попередив президента про можливі внутрішньополітичні труднощі. Джеймс Бірнс нагадав Рузвельту його обіцянки американським сенаторам, що він запросить усі американські штати приєднатися до ООН, якщо Сталін наполягатиме на включенні радянських республік. Він зазначив, що опір до вступу в Лігу Націй ще двадцять шість років тому розпалила поступка щодо права голосу британських домініонів. Зараз, застерігав Бірнс, той же аргумент можуть використати супротивники ООН.
Бірнс мобілізував Гаррі Гопкінса, і обидва закликали Рузвельта відкликати свою підтримку британської пропозиції, якщо Сполучені Штати також не отримають три голоси в Генеральній Асамблеї. Президент неохоче погодився порушити це питання у розмові зі Сталіним іншим разом. Рузвельта атакували з двох сторін. «Президент, здається, не має власної думки, — поскаржився Гопкінс лорду Морану пізніше того ж дня. — Він вочевидь приїхав до Ялти, намагаючись протистояти тому, щоб будь-яка країна мала більше одного голосу, але коли прем’єр-міністр відверто виступив на користь пропозиції Сталіна, то Рузвельт сказав, що теж підтримає Сталіна в Сан-Франциско».
Не всі члени американської делегації погодились із судженням Гопкінса. Стеттініус, зокрема, розглядав гнучкість Рузвельта як доказ того, що президент перебував у гарній фізичній та психічній формі. «Державний департамент не консультував Президента в цьому конкретному питанні, — писав він у мемуарах. — Упродовж усього цього часу його розум залишався ясним і чітким, що чудово засвідчувало: він перебував у стані готовності й повністю володів собою». Гопкінс переймався великою політикою, Стеттініус — політичною боротьбою. Рузвельт, тим часом, намагався прокладати курс між своїм бажанням зберігати єдність зі Сталіним і Черчиллем та потребою задовольняти своїх радників. У цьому конкретному питанні він не потішив нікого. Проте отримав те, чого найбільше хотів: ООН от-от мала народитися[294].
Розділ 15
Польський пат
Поруч із членством радянських республік в ООН, питання про склад майбутнього польського уряду посіло чільне місце в конференційних дебатах 7 та 8 лютого. Уранці 7 лютого Рузвельт із тривогою чекав відповіді Сталіна на свого листа, у якому він запропонував запросити представників польських політичних партій до Ялти, щоб створити новий уряд. На полуденному засіданні міністрів закордонних справ Молотов поводився так, наче ніякого листа не було, але Рузвельт не був налаштований на зволікання. Він відкрив пленарне засідання, запропонувавши «порушити польське питання».
«Завершуючи наше вчорашнє засідання, — сказав він, — маршал Сталін виклав свої погляди. Мені немає особливо чого додати до того, що я сказав учора. Я вважаю, що надзвичайно важливо розв’язати питання уряду». Він додав, що, на його думку, треба не зважати на вже наявні польські уряди в Лондоні й Варшаві та сформувати новий уряд. «Я гадаю, нам потрібне щось нове і докорінно відмінне — ковток свіжого повітря», — підсумував він.
Сталін висловився лише тоді, коли Рузвельт прямо запитав його, чи хоче він щось додати до своєї заяви минулого дня. Сталін почав із зізнання, що отримав лист президента «півтори години тому», й зазначив: «Я відразу ж наказав знайти Берута й Моравського, щоб я поговорив із ними телефоном. Тоді вони перебували за межами Варшави, у Лодзі або Кракові, але вони знайдуться, і я мушу попросити їх знайти представників іншої сторони та запитати, що вони думають про можливість приїзду. Тоді я зможу повідомити, як скоро вони прибудуть. Якщо [колишній прем’єр-міністр Вінценти] Вітос або [архієпископ Адам Стефан] Сапіга зможуть приїхати сюди, це спростить рішення, але мені їхні адреси не відомі. Боюся, що нам забракне часу»[295].
294
Leahy,