Це була, по суті, відмова від пропозиції Рузвельта. Не бажаючи відкидати її напряму, Сталін говорив ухильно. Він не мав нічого проти того, щоб керівництво люблінського (нині варшавського) уряду, яке офіцери НКВС могли віднайти миттєво, терміново приїхало до Ялти, але прагнув за будь-яку ціну уникнути залучення інших польських лідерів. Поки що він вирішив зволікати та піти на символічні поступки американцям[296].
«Молотов підготував проект, що частково враховує пропозицію Президента, — сказав він. — Вислухаймо його, коли він надійде, оскільки переклад ще не завершено. Тим часом ми можемо обговорити Думбартон-Окс». Нова пропозиція щодо Польщі, викладена Молотовим у шести пунктах, пропонувала доповнити наявний Тимчасовий уряд «деякими демократичними лідерами з польських емігрантських кіл». Його склад мав бути визначений у Москві на консультаціях між Молотовим та послами Америки і Великої Британії. Тимчасовий уряд, який визнають союзники, якнайшвидше скличе загальні вибори. Молотов додав, що пропозиція «пішла далеко назустріч побажанням президента», тому, можливо, присутність поляків більше не є необхідною.
Пропозиція Молотова здавалася кроком у правильному напрямі: радянці нарешті готові були говорити про склад нового уряду і включити до нього представників некомуністичних партій. Президент відчув прогрес, але ще не був готовий оголосити перемогу. Гаррі Гопкінс запропонував йому в записці: «Чому б не передати це міністрам закордонних справ для детального обговорення і доповіді завтра або ж наступного дня?» Рузвельт так і зробив, заявивши, що прогресу досягнуто, і попросивши часу на вивчення пропозиції.
Наразі президент зачепився за слово «емігрантський» у пропозиції Молотова: він сказав, що в Польщі достатньо поляків, із яких можна було когось вибрати. Рузвельт був негативно налаштований відносно і радянських, і британських «емігрантів» у польському уряді — усе це були протеже інших держав, із якими американцям могло бути важко працювати. Це створило велику незручність для Черчилля, який підтримував лондонських поляків. Коли прем’єр-міністр почав говорити, Рузвельт передавав Стеттініусу записку: «Це забере не менш як півгодини». Черчилль почав зі спроби запобігти виключенню лондонських поляків із майбутнього уряду. Він погодився з президентом, що термін «емігрантський» обрали невдало: вигаданий після Французької революції, у Британії він описував людей, вигнаних із власної країни співвітчизниками. Лондонські поляки були не емігрантами, а «поляками, які тимчасово перебували за кордоном». Далі Черчилль порушив тему західного кордону Польщі. Після тривалої дискусії зі Сталіним із цього приводу, він попросив час на вивчення пропозиції Молотова. Складалося враження, що неминучого розриву таки вдалося уникнути[297].
Цього вечора Черчилль святкував і готувався до битви на наступній сесії. «Це був набагато кращий день», — телеграфував він дружині. Детальніше він виклав усе в телеграмі Клементу Еттлі. «Відповідь [на лист Рузвельта] росіяни подали сьогодні, у середу, — писав він. — Вона не зачіпає по суті жодного з широких питань... Це питання аж ніяк не вирішене. Наш план — активно боротися за уряд у Польщі, який ми і США визнаємо і якому зможемо забезпечити визнання всієї Організації Об’єднаних Націй. В обмін на це ми потребуємо суттєвої та справжньої наявності польського елементу, з яким ми наразі пов’язані, зокрема Миколайчика, Грабського та Ромера, а також кількох поляків, які залишаються в Польщі — Вітоса, Сапіги й інших, кого назвали американці. Якщо вдасться організувати, щоб вісім або десять із них увійшли до люблінського уряду, нам буде вигідно негайно визнати такий уряд». Він попросив воєнний кабінет дати йому повну свободу дій у цьому плані. Кабінет погодився[298].
Оптимізм Черчилля поділяв Алек Кадоґан, який написав дружині наступного дня: «Ми вчора досягли певного прогресу, а дядько Джо продемонстрував ознаки зговірливості і щодо Думбартон-Оксу, і щодо Польщі». Іден у своєму щоденнику писав обережніше: «Потім настала черга Польщі й росіяни знову зробили певні поступки, які давали надію, хоч ми досі ще далекі від бажаного». Його обережність, як виявилося, була доволі обґрунтованою[299].
Наступного ранку британці й американці поширили свої контрпропозицї. Іден вважав, що британська контрпропозиція краща, але саме американська лягла в основу обговорення на пленарному засіданні у другій половині дня 8 лютого. Американці повернулися до ідеї президентської ради, яка тепер мала складатися з трьох членів, включно з одним комуністом. Її завданням було формування нового уряду в консультації з поляками в Польщі й за кордоном. Усіх їх мали привезти до Москви, де вони взяли б участь у дискусіях під головуванням Молотова та двох західних послів. Сформований у такий спосіб уряд відповідав би за організацію вільних виборів у Польщі[300].
297
298
Gilbert,