Британці були трохи зговірливішими. Вони вже погодилися з лінією Одри під час переговорів із радянцями та представниками лондонського польського уряду в Москві в жовтні 1944 р. Однак вирішили протистояти лінії по Нисі-Лужицькій, і після консультацій з американцями на Мальті Іден запропонував Черчиллю відмовитися навіть від своєї попередньої підтримки лінії Одри. Британці прийняли лінію Одри, щоб допомогти Станіславу Миколайчику переконати своїх колег змиритися з територіальними втратами на Сході, але вони не бажали робити подібну послугу «люблінським полякам»[305].
«Було б дуже шкода запхнути в польського гусака стільки німецької їжі, щоб він помер від розладу шлунка», — сказав Черчилль Сталіну, взявши на себе представлення позиції Заходу. Він підтримав переміщення польського кордону на захід і вважав, що поляки повинні компенсувати втрати на сході співмірною кількістю німецької території, з якою вони могли б упоратися, але не більше. Згідно з британським протоколом зустрічі, «він був свідомим, що більшість британців шокувала сама ідея насильницького переміщення мільйонів людей. Його самого це не шокувало, але, безумовно, ця точка зору стала панівною у Великій Британії. Моделлю слугували депортації грецького та турецького населення після попередньої війни, адже відтоді обидві країни мали мирні відносини; але в тому випадку було переселено менше двох мільйонів людей. Якщо Польща забере Східну Пруссію і Сілезію до Одри, це означатиме повернення до Німеччини шести мільйонів німців. Це може стати моральним викликом, який він мусить вирішити з власним народом».
Знання Черчилля про історію або, найімовірніше, його пам’ять часом бували доволі вибірковими. «Розплутування» турків та греків після Першої світової війни, яке греки згадували як частину «Малоазійської катастрофи», навряд чи було «великим успіхом» із гуманітарних міркувань, але його посилання на британську громадську думку не було шахрайством. У Лондоні ставилися із застереженням до «великих переміщень населення». Багатьом «було незрозуміло, чи зможе Польща заселити та розвинути настільки великі території, а залежність Німеччини від імпорту продуктів харчування значно зросте. Крім того, громадська думка, як у парламенті, так і в країні, дедалі критичніше ставилася до надмірних територіальних вимог, висунутих люблінськими поляками».
Черчилль зробив усе можливе, щоб підготувати британську громадськість до майбутньої зміни польських кордонів. У своєму виступі в парламенті 15 грудня 1944 р. він підкреслив переваги обмінів населенням для майбутнього європейського миру. «Передавання кількох мільйонів людей має здійснюватися зі сходу на захід чи північ, а вигнання німців... із території, яку Польща займатиме на заході й півночі. Вигнання — це метод, який, судячи з того, що ми бачили, буде найбільш задовільним та тривким. Там не буде мішаного населення, яке зумовлюватиме нескінченні проблеми, як в Ельзасі-Лотарингії. Усе буде зачищено. Мене не лякають такі великі переселення, які є більш можливими в сучасних умовах, аніж будь-коли раніше».
У Ялті Черчилль ішов проти переконання переважної частини британської громадськості, яка була б «шокована ідеєю насильницького переміщення мільйонів людей». Але він не готовий був погодитися на всі вимоги Сталіна, зокрема щодо кордону по Нисі-Лужицькій. Обговорення сягнуло нового рівня цинізму, коли до дебатів приєднався Сталін. Він зазначив, що не буде потреби відселяти німців із майбутніх польських територій: «Там не буде ніяких німців, бо коли приходять наші війська, то німці втікають і не залишається ніяких німців». Черчилль визнав, що «це, звичайно, спрощувало проблему». Він знав, що її ще дужче «спростив» той факт, що за часів війни шість-сім мільйонів німців загинули, а союзники своїми бомбардуваннями міст створили простір у Німеччині для тих, кого переселять із Заходу. Черчилль очікував, що втрати в Німеччині зростуть ще на мільйон до закінчення бойових дій. Коли Сталін запитав, чи він має на увазі один-два мільйони, прем’єр-міністр відповів на це, згідно з американським протоколом зустрічі: «О, я не пропоную жодних обмежень на кількість загиблих»[306].
Будучи верховним командувачем Червоної армії, Сталін випромінював упевненість, коли переконував Черчилля, що німецькі біженці масово виїжджають із територій, які от-от захоплять радянські війська. Довільні вбивства, зґвалтування та мародерство стали частиною повсякденного життя тих, хто не зміг утекти. Навесні 1945 р. радянська влада у Східній Пруссії звітувала до Москви, що темпи самогубств на окупованій радянцями території зростають серед німців загалом, і серед жінок зокрема. Сталін не поспішав відновлювати дисципліну у своїй окупаційній армії.
306