Коли восени 1944 р. один із лідерів югославських комуністів Мілован Джилас публічно критикував солдатів Червоної армії за зґвалтування та вбивства в Югославії, порівнюючи поведінку радянських солдатів із їхніми британськими колегами не на користь перших, він налаштував Сталіна проти себе. «Чи Джилас, який і сам є письменником, не знає, що таке людські страждання та людське серце? Хіба він не здатен зрозуміти солдата, який, пройшовши тисячі кілометрів крізь кров, вогонь і смерть, розважається з жінкою або бере якусь дрібницю?» Якщо такою була реакція Сталіна на скарги щодо злочинів Червоної армії в Югославії, то яка надія могла бути для німців?[307]
У січні 1945 р. радянська преса надзвичайно вороже налаштувалася щодо німецьких військових злочинців та німецького населення в цілому. Очолив атаку кращий радянський пропагандист цього періоду Ілля Еренбург. «Озлоблений ненависник німців Еренбург, — стверджував огляд радянської преси, укладений американським посольством у Москві, — пишучи з більшою ретельністю, ніж зазвичай, окреслив свою програму: відновити спустошені радянські території за рахунок німецьких трудових загонів, перевішати злочинців, за винятком дітей». Еренбург був єдиним радянським журналістом, який, на думку Сталіна, не потребував редакторів.
«Тепер ми розуміємо, що німці — це не люди, — писав він у серпні 1942 р. у газеті Червоної армії “Красная Звезда”. — Тепер слово “німець” стало найстрашнішим прокляттям. Не говорімо. Не обурюймося. Убиваймо. Якщо ти не вб’єш німця, німець уб’є тебе. Він забере твою сім’ю і мордуватиме її у своїй проклятій Німеччині. Якщо ти вбив одного німця, убивай іншого». Коли Вермахт заглибився на радянську територію, це був заклик до боротьби з німецькою армією, але, коли радянські війська ввійшли в Пруссію, це перетворилося на заклик винищити німців як народ. «Що б ви зробили, якби виявили німця біля різдвяної ялинки?» — спитав Еренбург західного гостя на вечірці 12 січня 1945 р., яку влаштував Аверелл Гарріман. Коли британський генерал відповів: «Пристрелив би його», — Еренбург сказав: «Це надто добре для нього. Ви повинні повісити його на ялинці». Потім він заявив, що висловився проти вбивств дітей і забезпечить, щоб вішали лише німців віком від шістнадцяти років[308].
Шостого лютого, за день до того, як Молотов запропонував розширення західного кордону Польщі до Ниси-Лужицької, радянська окупаційна влада в Німеччині видала наказ утворити робочі батальйони німців віком від сімнадцяти до п’ятдесяти років. Тих, хто не втік і кого не розстріляли, тепер направляли на схід до Радянського Союзу. Сталін не надто далеко відійшов від істини, коли сказав Черчиллю, що нікого не залишиться на території, яку він запропонував віддати Польщі. Лише у квітні 1945 р. радянці запровадили заходи, спрямовані на припинення масових убивств, зґвалтувань та мародерства в Німеччині, хоч численні звіти про це надходили віддавна. Сталін вирішив, що настав час редагувати Еренбурга: йому офіційно дорікнули у «Правді» за підбурювання до безглуздого насильства[309].
Черчилль був готовий помірятися зі Сталіним у майстерності оперувати брутальними термінами реалістичної політики, але не відмовився від своєї незгоди з радянською пропозицією перемістити польський кордон на захід. Британська контрпропозиція приймала польський кордон на Одрі, але не на Нисі-Лужицькій. Він закликав до примусового переселення німців, котрі проживали на схід від цієї лінії, і до добровільного переселення поляків із Німеччини на схід від лінії. Американська пропозиція також прийняла Одру, але не Нису-Лужицьку. На пленарному засіданні 8 лютого Молотов намагався переконати членів Альянсу, зображаючи з себе демократа і пропонуючи спитати думку поляків. Він не сумнівався, що і лондонські, і варшавські поляки віддадуть перевагу радянській пропозиції, на противагу запропонованій західними союзниками[310].
Під час запального обговорення польського питання на пленарних засіданнях 7 і 8 лютого західні союзники відмовилися поступитися раніше узгодженими західними кордонами країни, тоді як радянці відмовилися сформувати новий польський уряд. Оскільки ці два питання були пов’язані, цілком можливо, що якби Сталін погодився на компроміс щодо уряду, розширивши його на вісім-десять політичних лідерів із польських демократичних партій (як сподівався Черчилль), то Рузвельт і Черчилль були б сприйнятливішими до радянських пропозицій щодо західного кордону. Проте Сталін відмовився задовольняти запити Заходу, а Рузвельт і Черчилль не були готові занурюватись у моральні та матеріально-технічні проблеми, пов’язані з переселенням великої кількості німців, щоб дати більше території контрольованому комуністами варшавському уряду.
308
Memo by Francis B. Stevens, “Gleanings from Ehrenburg,” January 13, 1945, no. 176/5, January 11—16, 1945, Averall Harriman Papers; “Press. Secretary of State, Washington,” February 13, 1945, no. 177/2, February 13—17, 1945, Averell Harriman Papers; “Interpretative Report on Developments in Soviet Policy,” February 15, 1945, 4, no. 176/8, January 28—31, 1945, Averell Harriman Papers; Andrew Nagorski, The Greatest Battle: Stalin, Hitler and the Desperate Struggle for Moscow That Changed the Course of World War II (New York, 2008), 247.
310