Військові відносини між західними союзниками та радянцями виявилися не менш складними, ніж політичні. Спочатку американців більше турбували проблеми у відносинах із їхніми британськими партнерами. На Мальті генерал Маршалл занурився у принципові суперечки із британськими командувачами щодо напрямку наступу на Західному фронті. Уранці 4 лютого Маршалл повідомив Рузвельта, що новим джерелом розбрату із британськими військовими став зв’язок із радянськими командувачами. Британці виступали проти будь-якої безпосередньої комунікації командувачів Західного фронту з радянським Генеральним штабом, почасти через побоювання, що американці обійдуть їх і працюватимуть із радянцями самостійно.
Коли генерал Ейзенгауер планував дії в Арденнах у січні, він не мав змоги дізнатись у Генерального штабу Червоної армії, коли той планував почати наступ, оскільки йому не вистачало права на безпосередню комунікацію з колегами в Москві. За новою схемою, розробленою американцями, Ейзенгауер мав би право напряму спілкуватися з Генеральним штабом Червоної армії через американську військову місію в Москві. Британці боялися, що це виведе з гри Черчилля і все британське військове командування. Вони натомість хотіли встановити зв’язок між Об’єднаним комітетом начальників штабів, тобто британськими та американськими командувачами, та радянським Генеральним штабом. Американці вважали таку схему громіздкою та неефективною[314].
Маршалл, який цілком усвідомлював проблеми, яких могли завдати британці зусиллям союзників, значно гірше уявляв потенційні проблеми з радянськими військовими. Аверелл Гарріман намагався пояснити елементи радянської військово-політичної культури на зустрічі президента з його військовими радниками вранці 4 лютого. Він зазначив, що неможливо провести серйозні дискусії із представниками радянського Генерального штабу, поки вони не отримають схвалення таких обговорень від Сталіна. Щодо цього, як і щодо багатьох інших питань, які стосувалися радянського військового істеблішменту та його культури, Гарріман повністю погоджувався з керівником американської військової місії в Москві генералом Джоном Р. Діном.
Перед Ялтинською конференцією Дін підготував для військових членів американської делегації доповідну записку про «методи, процедури та характеристики радянської військової верхівки». Він писав: «Наразі неможливо спонукати радянську військову верхівку до проведення глибоких дискусій із питань, які ми порушуємо, поки вони не отримають рішення уряду з основних питань, що стоять перед ними. У Росії є лише одна особа, від якої іноді іноземець може домогтися рішення вже на першій зустрічі, — маршал Сталін». Командири США просили президента прямо запитати в розмові зі Сталіним про можливість установити зв’язок між генералом Ейзенгауером та радянським Генеральним штабом. Вони також хотіли, щоб він попросив Сталіна дозволити його Генеральному штабу проводити «вільні та відкриті» обговорення із західними колегами[315].
Рузвельт заговорив про обидва питання під час передконференційної зустрічі зі Сталіним 4 лютого. Він вручив радянському лідерові записку з порядком денним переговорів між командувачами союзників і запропонував, щоб у міру зближення Західного та Східного фронтів Ейзенгауеру дозволили встановити прямий контакт із радянськими військовими, замість того щоб здійснювати його через Лондон і Вашингтон. Сталін погодився, кажучи, що військові штаби «розроблять цю пропозицію в деталях». Президент мав усі підстави бути задоволеним реакцією Сталіна, але його оптимізм викликав би скептицизм серед найдосвідченіших спеціалістів із Радянського Союзу. Як засвідчив гіркий досвід Діна, згода «у принципі» означала дуже мало, бо в процесі «розробки деталей» радянці легко могли позбавити її сенсу[316].
Наступного дня радянські командувачі готові були обговорити й деталі свого поточного наступу, і запити щодо дій союзників на Західному фронті. Проте обговорення суворо обмежували зауваження Сталіна напередодні. Щоразу, коли порушували нове питання або висували якусь пропозицію, обговорення припинялося заявами, що радянським військовим доведеться обговорити це з маршалом Сталіним. Коли адмірал Легі запропонував установити прямий зв’язок між штаб-квартирою Ейзенгауера на Західному фронті та Москвою, фельдмаршал Алан Брук, завжди підозріливий, що його американські колеги намагалися відрізати доступ британцям, запропонував установити зв’язок між американським, британським і радянським начальниками штабів, а також розширити мережу контактів на командування нижчого рівня. Це дало б фельдмаршалу Александеру, командувачу союзників у Середземному морі, право комунікувати з командувачами частин Червоної армії на Балканах.
314
315
316