Ідея була цілком слушною з огляду на те, що фронти стрімко зближались і траплялися прикрі випадки: одного разу американські літаки помилково розбомбили радянські війська на Балканах. Американці визнали це, але інцидент заперечували радянці.
Радянську позицію доручили викласти першому заступникові начальника Генерального штабу Червоної армії генералу Олексію Антонову, якого командувачі союзників вважали компетентним стратегом. Після його презентації на першому пленарному засіданні генерал армії США Лоуренс С. Кутер писав, що він «говорив, діяв і реагував так, як би ми очікували від високопоставленого консервативного американського начальника штабу за відсутності його командира».
Антонов розділив питання на дві частини: зв’язок між генеральними штабами та між командувачами на полі бою. Він зазначив, що перший можна проводити через військові місії Альянсу в Москві, а другий — розглянути, коли зблизяться фронти. Первісна американська пропозиція, яку Об’єднані начальники штабів США направили 18 січня до Москви, пропонувала встановити прямий контакт між Ейзенгауером та Генеральним штабом Червоної армії через військову місію США в Москві. Сталін схвалив це, вважаючи, що утвориться ще один повністю підконтрольний йому канал комунікації. Але радянці не готові були дозволяти непідконтрольний центрові зв’язок на нижчому рівні[317].
Генерал Маршалл був приголомшений. Він сказав, що не може зрозуміти причини обмеження комунікацій. Антонов зазначив, що це питання буде врегульовано в належний час, фактично вказуючи на межі власних повноважень. Маршалл спробував іще раз. Він нагадав про всі помилкові бомбардування американцями радянських військ на Балканах, на що Антонов відповів, що це було наслідком навігаційної помилки. Маршалл зазначив, що повітряні сили Альянсу не могли бомбити німців, які відступали, навіть у гарну погоду, оскільки потрібно було узгоджувати лінію бомбардувань у Москві, що унеможливлювало ефективні дії на фронті. Його підтримав фельдмаршал Алан Брук. Антонов стояв на своєму, заявивши, що радянські воєнні операції вирішувалися в Москві й мали координуватися там.
Цієї миті втрутився маршал британської авіації Чарльз Портал. Він зазначив, що стратегічні операції повітряних сил справді повинні узгоджуватися на найвищому рівні, але фельдмаршал Александер і авіація Альянсу на Середземноморському театрі потребували безпосереднього контакту з радянськими військами на Балканах та в Угорщині. В Антонова закінчилися виправдання. Маршал авіації Сергій Худяков тоді прямо заявив зібранню, що, на його думку, «питання прямого зв’язку між фельдмаршалом Александером та російським лівим крилом... було справою, про яку треба повідомляти маршалу Сталіну». Нарешті всі зрозуміли, що радянські командувачі не мали повноважень ухвалювати рішення з питань, які не були попередньо схвалені Сталіним, і питання тимчасово відклали[318].
Пізніше генерал Кутер підсумував свої враження від «вільного» обміну думками: «Загалом зустріч була задовільною, оскільки вперше росіяни викладали власні погляди. Однак, навіть висловлюючи особисту точку зору та завжди під час відповіді на запитання, росіяни перед викладом своїх роздумів та відповідей, як правило, заявляли, що говорять виключно від власного імені, неформально та неофіційно. Надавши такі неофіційні та особисті відповіді, вони заявляли, що зустрінуться з “маршалом” пізніше цього дня, а відтак зможуть надати чітку та офіційну відповідь на наступній зустрічі».
Згода на пропозицію союзників суперечила б радянській політиці зосередження процесів ухвалення рішень у Москві. У підґрунті цієї політики лежали, крім реалій надцентралізації командної структури, традиційні російські підозри стосовно іноземців, небажання співпрацювати із Заходом без конечної потреби і страх піддати радянських громадян західним упливам — усі ці риси радянської політичної та військової культури були описані в записці генерала Діна. На черговій тристоронній зустрічі військового командування Антонов повідомив, що маршал Сталін переконаний, що до встановлення безпосереднього контакту між радянськими та союзними військами немає необхідності встановлювати комунікації на нижчих рівнях. Це означало кінець дискусії[319].
317
Alanbrooke,