Брак повноважень у радянських командувачів ухвалювати навіть незначні рішення став несподіванкою для більшості членів військових делегацій Альянсу, які користувалися значно ширшою свободою. Меморандум генерала Діна пояснював причини, але американські та британські генерали потребували часу, щоб пристосуватися до нової дійсності. Зрештою вони призвичаїлися до того, що відповідь на нові ідеї чи пропозиції нададуть лише наступного дня після їх подання. Західні військові командири навряд чи могли уявити собі той психологічний тиск, який щоденно переживали їхні радянські колеги, котрі працювали під пильним оком диктатора-параноїка та його таємної поліції.
Особливо показовою була доля одного з найбільш відвертих і симпатичних американцям радянських полководців у Ялті, маршала авіації Сергія Худякова. Цього круглолицого веселуна, головного представника командування радянської військової авіації на конференції, можна побачити на багатьох зроблених у Ялті світлинах. Він установив тісний професійний зв’язок зі своїм американським колегою генералом Кутером, який побачив у ньому всі ознаки «самовпевненого льотчика». Пізніше Кутер написав, що Худяков відкрив першу конференцію головнокомандувачів авіації «жвавою та приємною заявою, що льотчики не потребують ні формалізму дипломатів, ні класичної високопарної військової термінології командирів армії та флоту». Навіть коли Худяков давав негативну відповідь, йому вдавалося водночас посилити солідарність серед керівників повітряних сил трьох союзних держав. «Генеральні штаби, без сумніву, є каменем на шиї авіаторів у всьому світі», — сказав Худяков на завершення останньої і не дуже успішної зустрічі командувачів повітряних сил. Пізніше Кутер писав, що він «говорив як приємна, чітка, безпосередня» людина і «здавалося, що він мав більшу свободу слова, ніж його колеги»[320].
Худякову було сорок три роки (самому Кутеру — сорок); обидва зробили карколомну кар’єру під час війни: Кутер пройшов від майора до генерал-майора трохи більше ніж за два роки, перескочивши звання полковника. Худякову знадобилося трохи більше трьох років, щоб піднятися на чотири ранги — від полковника до маршала радянських ВПС. Після Ялти і Кутер, і Худяков дістали призначення на Далекий Схід — Худяков як командувач радянських військ на час короткої війни з Японією, Кутер — як заступник командувача військово-повітряних сил США в Тихому океані. Проте на цьому паралелі між їхнім життям і кар’єрою закінчилися.
При народженні Худякова, який мав вірменське походження, звали Арменак Ханферянц, а під час революції він був одним з організаторів Червоної гвардії в Баку, майбутній столиці контрольованого радянцями Азербайджану. Він змінив своє ім’я на честь друга-росіянина, котрий загинув у бою. Сталіну, мабуть, було важко прийняти його відкриту та незалежну поведінку, і це, напевне, сприяло його падінню менш ніж за рік після Ялти. Худякова заарештували 14 грудня 1945 р., а згодом звинуватили в тому, що його завербували як британського шпигуна в шістнадцятирічному віці, коли він тільки починав свою революційну діяльність у Баку. Його арешт, який був частиною спроби Сталіна організувати кримінальну справу проти маршала Георгія Жукова, якого партійні боси звинуватили в «бонапартизмі», не міг відбутися без особистого схвалення Сталіна. Восени 1949 р. голова сталінських охоронців генерал Микола Власик, очільник його особистого секретаріату Олександр Поскрьобишев та маршал Климент Ворошилов, тодішній заступник Сталіна у Раді Народних Комісарів, обговорювали арешт Худякова, але не могли згадати його прізвище, Сталін швидко його підказав. Худякова розстріляли у квітні 1950 р.[321]
Сталін не вперше виступив проти військових лідерів. Він винищив цвіт Червоної армії, у тому числі її головного стратега, маршала Михайла Тухачевського, у чистках 1937—1938 рр. Двох нинішніх командувачів, маршалів Костянтина Рокоссовського та Кирила Мерецкова, звільнили із в’язниці, щоб ті очолили війська у війні. Тепер же дозрів новий урожай командирів, про який треба було подбати. Під час повоєнного наступу на своїх військовокомандувачів Сталін звинувачував їх у крадіжках предметів мистецтва та інших цінностей з окупованих Червоною армією територій Німеччини. Ці звинувачення, м’яко кажучи, не були безпідставними, але основна мета кампанії полягала в тому, щоб тримати військових в узді і показати новому поколінню, хто тут головний.
321
Michael Parrish,