Свобода слова не підвищувала шансів Худякова на виживання. Проте самовпевненість і гарні стосунки з союзниками — не єдине, що збільшувало загрозу стати жертвою сталінського терору. Життя та кар’єра іншого присутнього в Ялті радянського командувача, адмірала Миколи Кузнєцова, командира радянського флоту, також свідчить про ризики військової кар’єри під керівництвом Сталіна. На відміну від Худякова, Кузнєцова західні колеги оцінювали не дуже високо. Кутер вважав його «політичним адміралом» і дійшов висновку, що «його знання та інтерес до військово-морських операцій були рудиментарними». Адмірал Легі дотримувався такої ж низької думки. «Він був крупним чоловіком, одягненим у красиво скроєну адміральську форму. Він доволі добре говорив французькою, щоб ми могли спілкуватися, і я бачив, що він поінформований, хоч мав сумніви в тому, що він дуже вправний флотоводець», — писав Легі в мемуарах.
Коли 1939 р. тридцятичотирирічного Кузнєцова призначили наркомом радянського флоту, він мав менш ніж три роки досвіду на посту командира крейсера і провів менше року на посаді командира Радянського Тихоокеанського флоту. Стрімку кар’єру Кузнєцова уможливили сталінські чистки вищого командування перед війною, але терор, розв’язаний проти генералів після війни, ледве не поставив на ній хрест. У 1947 р. Кузнєцова зняли з посади і понизили до рангу віце-адмірала. Його звинувачували в передаванні британцям документації про «таємну» радянську торпеду в 1944 р. — це було сміховинне звинувачення, оскільки СРСР придбав ліцензію на її виготовлення в Італії 1935 р.
У 1951 р. Сталін знову призначив наляканого і приниженого Кузнєцова на його попередню посаду, але той так і не відновив свого рангу адмірала. І все-таки йому пощастило. Його падіння після Ялти, як і падіння Худякова, прямо свідчило, що саме стояло за небажанням радянських командувачів брати на себе відповідальність під час переговорів із західними союзниками. Восьмого лютого 1945 р., обідаючи в Юсуповському палаці, Сталін запропонував тост «за тих, на кого ми всі звертаємо погляди під час війни, за тих, від кого залежить наша особиста безпека, за героїв усіх жінок і осердя всіх речей, поки продовжуються воєнні дії, яких забудуть і які кануть у забуття, тільки-но завершаться бойові дії, — за наших солдатів»[322].
За кілька років після закінчення війни генерал Дін писав, що спільне радянсько-американське планування Тихоокеанської війни ускладнювалося через різне розуміння призначення військового союзу. Американці міркували в термінах спільних операцій, а радянці в термінах визначення завдань, які кожна сторона виконуватиме самостійно. Відмінності в підходах стали цілком очевидними, коли настав час «розробляти деталі»[323].
За відсутності дієвого зв’язку між командувачами на місцях, єдиним рішенням, доступним обом повітряним силам зі зближенням фронтів, стало визначення нової лінії бомбардувань, що встановлювала межі повітряних операцій з обох сторін. Генерал Антонов запропонував установити лінію бомбардувань на відстані приблизно 60 кілометрів від німецько-радянського фронту. Американці та британці просили часу на вивчення питання. Вони не були задоволені. Фельдмаршал Алан Брук зазначив у своєму щоденнику того дня: «Антонов змалював довільну лінію, що проходила через Берлін, Лейпциґ, Відень і Загреб, яка нас не влаштовувала».
Після розгляду цієї проблеми вночі західні союзники відхилили пропозицію Антонова. Генерал Кутер подав американську та британську позицію, поставивши під сумнів необхідність проведення бомбардувальної лінії. Якби було прийнято цю нову лінію бомбардувань, то важливі промислові об’єкти та нафтопереробні заводи на сході були б недоступні для англо-американських бомбардувань. Замість цього Кутер пропонував покращити зв’язок між командувачами повітряних сил Альянсу. Радянці відмовили. Також обговорювалася можлива координація бомбардувань німецької території американськими, британськими та радянськими літаками. Радянці знову відмовили.
322
Kuter,
323
John R. Deane,