Якоїсь миті стало зрозуміло, що американці та британці з одного боку і радянці з іншого по-різному розуміли поняття «лінії бомбардувань». Кутер, Портал і Худяков знайшли рішення 7 лютого, коли британські командири були на екскурсії. Вони представили новий термін — «зона обмеження» — для опису областей, відкритих для бомбардувань будь-якої сторони. Якщо абстрагуватися від лінгвістичних правок, у тій чи іншій формі лінія бомбардувань залишалася. Західні союзники тепер поспішали атакувати цілі на сході, поки радянський фронт не наблизився заблизько до вже визначених об’єктів масових бомбардувань[324].
Місто Дрезден стало головною жертвою досягнутої в Ялті угоди про «зону обмеження», одного з небагатьох безпосередніх результатів проведених там військових консультацій. На початку 1945 р. Дрезден був одним із небагатьох великих німецьких центрів, які уникли систематичних бомбардувань союзників. Його мешканці втішали себе чутками, що в місті жила тітка Черчилля і що воно захищене на особистий запит британського прем’єр-міністра. На горе дрезденців, це було неправдою. Місто додали до списку повітряних цілей союзників у січні 1945 р., оскільки Черчилль шукав способів сприяти зимовому нападу Червоної армії, а також продемонструвати силу союзницьких бомбардувальників, чий руйнівний потенціал набагато перевищував усе, що могли виробити радянці на той час.
У Ялті командири союзників дізналися, явно несподівано, що Дрезден розташований безпосередньо на запропонованій радянцями лінії бомбардувань. Усього за кілька днів, якби радянський наступ продовжився, місто стало б недоступним для бомбардування союзниками. Крім того, радянські військові не виявляли ніякого інтересу до Дрездена. Він цілком міг залишитися неушкодженим. Маршал британської авіації Чарльз Портал переконав генерала Антонова долучити Дрезден до Берліна та Лейпциґа як цілі, які підлягали бомбардуванню союзниками на вимогу Радянського Союзу. Сьомого лютого генерал Дін повідомив своє керівництво, що союзники бомбардуватимуть Дрезден разом з іншими німецькими центрами. Точний день рейду тоді ще не визначили, але 12 лютого, наступного дня після закінчення Ялтинської конференції, генерал Дін повідомив радянський Генеральний штаб про майбутній напад.
Уночі проти 13 лютого бомбардувальне командування Королівських Повітряних сил Великої Британії провело перший нічний наліт на місто. Після трьох великих рейдів союзних бомбардувальників між 13 і 15 лютого Дрезден, цю всесвітньо відому «Флоренцію на Ельбі», зруйнували вщент. Сукупно 1300 британських і американських бомбардувальники скинули понад 3000 тонн бомб. Центр міста було зруйновано повністю, двадцять п’ять тисяч осіб загинули на місці або ж згоріли живцем у пожежах. За іронією долі, внаслідок бомбардувань віддалені промислові райони зазнали значно менших утрат, ніж історичний центр міста, і гітлерівці змогли відновити там військове виробництво за порівняно короткий час.
Бомбардування Дрездена, яке почалося лише за два дні після закінчення Ялтинської конференції, стало символом жорстокості, жаху та безглуздості «бомбардування для залякування» Другої світової війни. Меморандум, виданий пілотам Королівської авіації перед вильотом на місто, зазначав: «Метою нападу є вдарити противника у найчутливіше місце, у тил фронту, який уже потрохи розвалюється, щоб запобігти використанню міста на шляху подальшого просування і принагідно показати росіянам, коли вони прибудуть, на що здатне бомбардувальне командування». Радянці прибули аж 8 травня, у день капітуляції нацистської Німеччини на Західному фронті. Вони зайшли до міста, перейшовши Ельбу «блакитним чудом», металевим мостом дев’ятнадцятого століття, який дивом пережив не тільки союзницькі бомбардування Дрездена, а й нацистські спроби підірвати його в очікуванні радянського просування[325].
Розділ 17
Далекосхідний бліц
Сталін міряв кроками кабінет у Юсуповському палаці, достоту як він полюбляв робити у своєму кремлівському кабінеті. Він не міг приборкати хвилювання. «Добре, — промовив він, — дуже добре». І знову це повторив. У руках він тримав лист від президента Рузвельта, доправлений до його кабінету кур’єром. Нездатний дочекатися офіційного перекладу, він викликав Андрія Громика, молодого радянського посла у Вашингтоні, щоб той негайно витлумачив зміст листа. Громико повідомив, що Рузвельт готовий задовольнити радянські претензії на Південний Сахалін та Курильські острови. «Це важливий лист, — сказав Сталін своєму послові. — Американці визнають справедливість нашої позиції щодо Сахаліну та Курил. Натомість вони наполягатимуть, щоб ми взяли участь у війні з Японією. Однак це геть інше питання».
324
Alanbrooke,
325
Stewart Halsey Ross,