Рузвельт явно не поспішав повертатися до обговорення сталінських політичних вимог. Як це часто траплялося, різні фракції в його адміністрації мали відмінні думки з цього питання. Поки військові закликали президента забезпечити якнайшвидший вступ Радянського Союзу у війну з Японією, експерти Державного департаменту виступали проти територіальних поступок. У грудні 1944 р. аналітична записка про Курильські острови, підготовлена міжвідомчим комітетом Держдепартаменту щодо Далекого Сходу, доводила недоцільність їхнього передавання СРСР. Уже в січні було підготовлено записку з аргументами проти передавання Південного Сахаліну. Обидва документи враховували історичні, економічні та геостратегічні чинники і пропонували американську відповідь на радянські вимоги, яка передбачала можливість створення американської військової бази на одному з Курильських островів.
Курильські острови ніколи повністю не належали Росії: південна частина Курильського ланцюга була етнічно японською та з початку ХІХ століття належала Японії, і Росія визнала це 1855 р. За двадцять років після того росіяни обміняли решту Курильських островів, що на той час перебували в їхньому підпорядкуванні, на південний Сахалін, який тоді належав Японії. Токіо зміг повернути Південний Сахалін і перейменував його в Карафуто після перемоги у війні з Росією 1905 р. Ще за п’ятнадцять років, під час російської громадянської війни, японці захопили й північну частину Сахаліну, але згодом мусили повернути його Москві. Значення Курильських островів було здебільшого стратегічним, але на півдні Сахаліну також мешкало понад чотириста тисяч етнічних японців і він був економічно та адміністративно інтегрованим у Японську імперію.
Експерти Державного департаменту стверджували, що за жодних обставин ані Південний Сахалін, ані південну частину ланцюга Курильських островів не можна передавати СРСР. Сталін знав позицію Державного департаменту завдяки своїм шпигунам — копію меморандуму про Курильські острови було знайдено в архіві президента Російської Федерації після розпаду СРСР. За іронією долі, в американському інформаційному пакеті Ялтинської конференції, підготовленому для президента, не містилося цієї записки Державного департаменту про територіальні проблеми на Далекому Сході, і немає жодних ознак того, що президент був знайомий з її рекомендаціями. Сталінська розвідка перехитрила сама себе.
Коли на передконференційній зустрічі з президентом 4 лютого Гарріман припустив, що за участь у війні з Японією Сталін, імовірно, вимагатиме Південний Сахалін, Курильські острови, залізницю Дайрен і підтримку статус-кво в Монголії, Рузвельт сказав, що готовий «погодитися» з усіх питань, окрім Монголії, щодо якої він хотів проконсультуватися з Чан Кайші. Рузвельт вирішив залагодити все самотужки. Стеттініуса відсунули на задній план, а думку Державного департаменту проігнорували. Коли державний секретар нарешті дізнався, що Рузвельт і Сталін почали обговорення Далекого Сходу, використовуючи Гаррімана як посередника, він запитав президента, чи потрібна тому якась допомога. Рузвельт заперечив: це «головним чином військова справа», і він вважає за краще, щоб вона «залишалася на суто військовому рівні»[331].
«Я знав у Ялті, — писав Стеттініус у своїх мемуарах, — …про величезний тиск, який чинили на президента наші військові очільники, щоб той утягнув Росію в Далекосхідну війну». Єдина доповідна записка щодо Далекого Сходу, яка все ж знайшла своє місце в інформаційному пакеті Ялтинської конференції, вочевидь, не випадково була запискою Об’єднаного комітету начальників штабів. Вона наголошувала на необхідності вступу Росії у війну з Японією «якнайшвидше»: «Метою воєнних дій Росії проти Японії на Далекому Сході має стати поразка японських сил у Маньчжурії, повітряні операції проти самої Японії у співпраці з повітряними силами США, що базуватимуться у Східному Сибіру, та максимальне перешкоджання японським морським перевезенням між Японією та материковою Азією»[332].
Особлива роль, яку для радянців обрали американські військові стратеги, напряму витікала із плану вторгнення до Японії, затвердженого Об’єднаним комітетом начальників штабів у липні 1944 р. Цей план відображав непросту перемогу генерала Маршалла, який вважав необхідним уторгнення на японську територію, над адміралом Ернестом Кінґом і генералом Г. Г. Арнольдом, командувачем Військово-повітряних сил, які були переконані, що війну можна виграти за допомогою самої лише блокади. Вони врешті погодилися на двоетапне вторгнення до Японії. За оцінками, американські втрати на першому етапі (вторгнення в Кюсю) становили б 100 000 осіб; на другому (вторгнення в Хонсю і Токійську рівнину) — 250 000 осіб. У листопаді Об’єднаний комітет начальників штабів провів дослідження, дійшовши висновку, що стратегічні інтереси Москви врешті-решт підведуть її до війни з Японією, незалежно від бажання Сполучених Штатів. Проблемою було те, що американці не могли чекати нескінченно. Меморандум закликав до якнайшвидшого вступу СРСР у війну: мета полягала в тому, щоб радянці «зв’язали» мільйонну японську армію в Маньчжурії, щоб забезпечити успішне вторгнення Америки на японські острови. Він ліг в основу доповідної записки Об’єднаного комітету начальників штабів, надісланої Рузвельту 23 січня, яка зрештою опинилася в інформаційному бюлетені Ялтинської конференції[333].
331
333