Сталін запитав, чи стане Корея протекторатом. Ні, про це не йшлося, запевнив його Рузвельт. Тоді Сталін запропонував обмежити термін опіки. На пропозицію президента, що вона протриває двадцять-тридцять років, Сталін відповів: «Що коротшим буде цей період, то краще». Він також запитав, чи необхідне розміщення військ у Кореї, і з задоволенням почув від Рузвельта, що в цьому немає потреби. Нарешті, президент заявив: він «особисто не вважав, що потрібно запросити британців узяти участь в опіці над Кореєю, але відчував, що вони можуть обуритися». І знову Сталін продемонстрував стурбованість. Так, англійці образяться, прем’єр-міністр нас уб’є, жартував він. Йому здавалося, що їх слід запросити. Рузвельт запропонував компроміс: спочатку було б два опікуни над Кореєю, але британців можна запросити, якщо вони здіймуть багато галасу. Сталін погодився. Угоду щодо Кореї було укладено.
Бажаючи віддячити Президенту за врахування радянських вимог щодо Японії та Китаю, Сталін повернувся до поставлених на початку зустрічі питань. Так, він доручить командувачам забезпечити військово-повітряні сили США базами в околицях Будапешта й дозволити групі з аналізу наслідків бомбардувань діяти на окупованих радянцями територіях Східної Європи. Раптом виникла атмосфера взаємної довіри та взаєморозуміння між двома лідерами, і наростало відчуття, що не було проблем, які вони не могли розв’язати.
Китай? Вони погодилися, що китайці потребують кращого проводу, а Гоміньдану і комуністам треба сформувати спільний фронт проти японців. Індокитай? Президент був послідовний щодо власних заяв у Тегерані: попри заперечення Британії, він хотів поставити регіон під свою опіку, а не повернути його Франції. Сталін повністю погоджувався: французи не мали змоги захищати Індокитай, а британцям довелося б пристати на це, якщо вони не хотіли знову втратити Бірму.
Зустріч ішла до завершення, і Сталін вирішив порушити останню проблему, таку близьку адміралові Кузнєцову. «Пан Стеттініус сказав панові Молотову, що Сполучені Штати матимуть надлишок транспортних засобів після війни, яку можна було б продати Радянському Союзу». Він обережно запитав, чи справді це так. Президент був більш ніж милостивий і ладен був змінити американське законодавство, щоб зробити такий продаж можливим і передати кораблі в кредит, без відсотків. Він не пропустив можливості пустити шпильку британцям: вони «ніколи нічого не продають без комерційного інтересу».
Сталін похвалив президента не тільки за обіцянку кораблів, але і за ленд-ліз загалом — «чудовий винахід, без якого перемога була б відкладена». Він деталізував: «у колишніх війнах деякі союзники субсидували інших, але це ображало союзників, які отримували субсидії, і призводило до утруднень. Проте ленд-ліз не викликав такої образи». Президент із задоволенням почув це і був готовий цілком приписати собі програму ленд-лізу. Він пояснив, що «чотири роки тому», відпочиваючи на своїй маленькій яхті, він довго думав, як допомогти союзникам і одночасно уникнути труднощів, пов’язаних із кредитами, і зрештою вигадав схему ленд-лізу[336].
Зустріч закінчилась. Усі записи показують, що вона тривала не більш ніж півгодини. Учасники запізнювалися на пленарне засідання, перенесене з урахуванням зміни графіків. Вони охопили багато тем і досягли розуміння не з однієї проблеми. Тепер військові командувачі мали сформулювати конкретніші плани щодо ведення війни.
За півгодини до приватної бесіди Сталіна та Рузвельта американські й радянські воєначальники зустрілися для першого обговорення спільних дій у Тихоокеанському театрі. Коли американські військові дізналися, що генерал Антонов погодився на зустріч, вони не були впевнені, як це трактувати. Ще зранку адмірал Легі був досить песимістичним, кажучи, що «покладає небагато надій на продовження розмов із радянським Генеральним штабом». Маршалл був оптимістичнішим. «Успішна організація зустрічі з радянським військовим штабом стала гарним свідченням готовності радянців обговорити питання, в яких ми зацікавлені», — зазначив він[337].
336