Коли о 15:00 у Кореїзькому палаці розпочалася зустріч, першим узяв слово адмірал Легі. Він прямо перейшов до діла й оголосив, що хоче обговорити Далекий Схід і потребує інформації для продовження планування війни. Радянські командувачі були і поступливими, й обережними. Після того як Легі зачитав список американських запитів, генерал Антонов заявив, що те, що він збирається сказати, відображатиме тільки його особисті погляди. Проте він пообіцяв «передати питання маршалу Сталіну того ж дня і... організувати якнайшвидше надання повних та авторитетних відповідей».
Антонов пояснив, що в радянських планах війни не було ніяких змін. Це означало, що радянці мали на меті спрямувати основні сили на Маньчжурію, щоб відрізати наявні там японські сили від формувань у решті Китаю. Радянці готувалися до окупації Південного Сахаліну на початку бойових дій. Їм могла знадобитись американська допомога для захисту Камчатки та Східного Сибіру від атаки з моря, і вони потребуватимуть відкриття маршрутів постачання через Тихий океан. Крім американського постачання військової техніки, продовольства та боєприпасів, які вже прямували на Далекий Схід, вони були б удячні за американську допомогу в будівництві військових сховищ. Що стосується американських авіаційних баз на Далекому Сході, то Антонов не хотів висловлювати навіть особисту думку, пообіцявши передати це питання Сталіну.
Восени 1944 р. військовики США відрядили в Москву групу планувальників для підготовки до спільних операцій у Тихоокеанському театрі, але радянські війська зволікали й саботували планування. Радянці за будь-яку ціну хотіли уникнути присутності іноземних військ на своїй території, пам’ятаючи військове втручання Заходу під час російської революції, але вони ніколи не соромилися просити якнайбільше військового обладнання та припасів від американців. Обґрунтування полягало в тому, що радянські війська несли основний тягар війни та сплачували за досягнення Альянсу власними життями. Найменше, що могли зробити союзники, — це забезпечити обладнанням і матеріалами; таким принаймні було кредо адмірала Кузнєцова. Він був готовий відправити до Сполучених Штатів три тисячі моряків, щоб пригнати кораблі, які передадуть радянському Тихоокеанському флоту[338].
Незважаючи на застереження Антонова та його відмову обговорювати бази США, американські командувачі були задоволені результатами зустрічі. Адмірал Легі, який спочатку налаштувався вкрай скептично, резюмував у своїх спогадах її результати в дуже позитивному ключі: «Ми вперше обговорили інформацію, необхідну для нас у найкоротші терміни, щоб продовжити деталізацію планів війни проти Японії після падіння Німеччини. Ці плани включали вельми важливий для радянців принцип, а саме — базування деяких американських операцій на російській території. Генерал Антонов і його колеги говорили, що наші плани з вигляду здавалися відмінними. Хоч Антонов був уважним і співчутливим, але сказав, що не може відповісти на будь-яке з наших запитань без дозволу головнокомандувача Сталіна. “Ну, панове, — мовив я, — це важливо. Ми хочемо одразу почати діяти. Чи були б ви такі ласкаві отримати необхідне схвалення від Сталіна?” Антонов обіцяв негайні дії». Розв’язавши «політичні питання», радянці були готові до співпраці[339].
Рузвельт здобув надзвичайно важливе зобов’язання Сталіна вступити у війну проти Японії, але дісталося воно за високу ціну. Президент погодився передати території ще до закінчення війни, хоч саме таку політику він неодноразово засуджував і публічно, і приватно, зокрема в Атлантичній хартії. Як він добре знав, одна справа — дати Сталіну компенсацію за рахунок територій, відібраних у спільного ворога, як це було з Японією, а зовсім інша — передавати землі друзів і союзників, як у випадку Китаю. Однак його непокоїв головний національний інтерес, як він його розумів у той час: скоротити тривалість війни і врятувати життя американців. Радянська відмова в перші дні конференції від обговорення спільних операцій проти Японії переконала Рузвельта в тому, що ефективної співпраці з Червоною армією не вийде і, можливо, не буде навіть радянської участі у війні на Далекому Сході, якщо сталінські умови не будуть виконані. Багато хто пізніше цікавився, чи не заплатив Китай і, зрештою, Сполучені Штати надто високу ціну за обіцянку Сталіна взяти участь у війні, якої він сам бажав.
Розділ 18
«Союзники не повинні обманювати»