Щоранку в Тегерані протягом години чи більше Серго Берія та інші члени радянської команди з підслуховування повідомляли Сталіну про записи, зроблені попереднього дня. Насамперед звітували про діалоги між Рузвельтом і Черчиллем, а також бесіди, в яких брали участь керівники штабів. Сталін спирався на російські переклади розмов і часто запитував Берію та інших про інтонацію, з якою було сказано певну фразу: «Він сказав це з переконанням чи без ентузіазму? Як Рузвельт реагував? Чи говорив він це рішуче?»[354]
У Ялті Берія передав стенограми розмов Рузвельта військовому начальству. Його батько сказав йому, що тоді Сталін був менш зацікавлений у результатах підслуховування, оскільки припускав, що в будь-якому разі зможе змусити членів Альянсу діяти за його планом. Павло Судоплатов, який стверджував, що Берія призначив його керівником розвідувальної групи, якій доручили зібрати та оцінити інформацію напередодні Ялтинської конференції, пізніше згадував, що Сталін більше цікавився особистими характеристиками західних учасників конференції, ніж звичною розвідувальною інформацією[355].
Вечеря у Сталіна у його Кореїзькому палаці за радянською звичкою пересипалася безкінечними тостами. Того вечора Адмірал Легі нарахував їх тридцять вісім. Алек Кадоґан, який із полегшенням виявив, що його не запрошено на вечерю, написав наступного дня дружині: «Велика милість, адже я втомився від цих дурних тостів і промов». Маршалові Алану Бруку пощастило менше: він сидів за обіднім столом між генералом Антоновим, який говорив тільки базовою французькою, і Авереллом Гарріманом, якого недолюблював. Безперервні тости дратували Алана Брука, бо залишали мало часу на їжу і страви холонули, перш ніж їх можна було споживати. «Стандарт виступів був надзвичайно низьким, — зазначив він у своєму щоденнику, — і більшість складалася з нещирої липкої сентиментальщини!»[356]
Сталін, своєю чергою, насолоджувався тостами, стародавнім грузинським мистецтвом, у якому він був майстром. Тамадою в Кореїзі був Молотов, який, за словами Кетлін, «місцями був забавним», але Сталін його затьмарив. За обідом «Сталін постійно зривався на ноги й одного разу назвав себе “зухвалим дідом”». Сталін також був шанувальником пізніх вечер, на які зазвичай запрошував підлеглих, щоб змусити їх випити і розв’язати язика. Він не зміг перебороти цю звичку навіть у Ялті. Берія був одним з об’єктів його кпинів під час вечері; іншим був Федір Гусєв, радянський посол у Лондоні. Стеттініус пізніше згадував, що Сталін «дражнив Гусєва за те, що той завжди був похмурим і серйозним», і «доводив свої жарти майже до крайньої насмішки». Гості мали змішані почуття щодо способу, у який Сталін розважався. «Найсмішніше з усього було, — писала Кетлін Гарріман, — коли Сталін почав чіплятися до Гусєва... і закінчив словами: “він похмурий, але іноді похмурі люди надійніші, ніж життєрадісні”»[357].
Цього вечора адресатом більшості хвалебних тостів Сталіна був Черчилль. «Я пропоную тост за лідера Британської імперії, — заявив він, згідно із британським записом, — найбільш сміливого з усіх прем’єр-міністрів у світі, котрі уособлюють політичний досвід і військове керівництво, який, коли вся Європа була готова впасти перед Гітлером, сказав, що Британія стоятиме і битиметься окремо проти Німеччини навіть без союзників». Він продовжував: «За здоров’я людини, яка народжується раз на сто років і яка сміливо підняла прапор Великої Британії. Я сказав те, що відчуваю, те, що маю в серці й чого свідомий». Хто міг би протистояти таким лестощам?[358]
Прем’єр-міністр був зворушений похвалою Сталіна. Лорд Моран записав згодом, що після обіду Черчилль був «сентиментальним та емоційним», і секретар прем’єр-міністра почув, як той співав «Пісню слави» після повернення з Кореїза. «Тут усе склалося дуже добре, незважаючи на наші похмурі застереження та прогнози», — телеграфував Черчилль Етлі того вечора. Багато років по тому, у розпал холодної війни, йому все ще було досить приємно публікувати сталінські тости у своїх мемуарах[359].
Черчилль, однак, не збирався віддавати першість у мистецтві виголошення промов нікому, у тому числі і Сталіну. Коли він дістав можливість відповісти Сталіну, то показав повну силу власного красномовства. «Це не перебільшення і не барвистий комплімент, коли я кажу, що ми вважаємо життя Маршала Сталіна найціннішим для сподівань та сердець нас усіх, — розпочав він, згідно з британським записом, який він пізніше використав у мемуарах. — В історії було багато завойовників, та лише деякі з них були державними діячами, і більшість із них втратила плоди перемог в усобицях, що виникли після їхніх воєн. Я щиро сподіваюся, що Маршал уникне цього заради народу Радянського Союзу і щоб допомогти нам усім рухатись уперед до менш нещасливих часів, ніж ті, через які ми нещодавно пройшли». Він закінчив на ще емоційнішій ноті: «Я йду цим світом із більшою мужністю і надією, коли перебуваю у відносинах дружби та близькості з цією великою людиною, чия слава рознеслася не тільки всією Росією, а й світом»[360].
355
Sergo Beria,
357
Stettinius,