Попри всі підозри, Черчилль вважав, що міг би довіряти Сталіну і що без нього кремлівські яструби унеможливили б майбутнє Великого альянсу. За вечерею Сталін наблизився як ніколи до вибачення за свій союз із Гітлером 1939 р. Він сказав Черчиллеві, який пізніше включив його слова до мемуарів, що «якби англійці та французи 1939 р. відрядили до Москви місію людей, які справді хотіли б укласти з Росією угоду, то радянський уряд не підписав би пакт із Ріббентропом». Одначе лестощі за вечерею не всіх однаково вразили. «Сталіну притаманно ігнорувати свої почуття, якщо вони не відповідають його планам, — занотував лорд Моран. — Під час конференції він був досить грубим із прем’єр-міністром»[361].
Американські записи вказують на те, що Сталін був першим, хто того вечора говорив про небезпеки, які чатували на альянс. «Не так важко зберегти єдність під час війни, коли існувала спільна мета перемогти спільного ворога, яка була зрозуміла кожному», — заявив він в одному зі своїх тостів. Складне завдання постане після війни, коли різноманітні інтереси спробують розділяти союзників. Сталін був «переконаний, що нинішній союз витримає це випробування», але було б «нашим обов’язком забезпечити це, а наші відносини в мирний час мають бути такими ж міцними, як вони були під час війни».
«Варто сказати, — ввернув Черчилль, — що ніколи в цій війні я не відчував, що відповідальність лежить на мені настільки сильним тягарем, навіть у найтемніші часи, як зараз під час цієї конференції. Але тепер, із причин, які навів Маршал, ми бачимо, що перебуваємо на вершині пагорба і перед нами відкрита перспектива. Не недооцінюймо труднощі. Держави, що були товаришами по зброї, у минулому розходилися впродовж п’яти-десяти років після війни. Таким чином, мільйони трударів пішли порочним колом, потрапляючи в яму, а потім знову піднімаючись завдяки власним жертвам. Тепер у нас є шанс уникнути помилок попередніх поколінь та встановити надійний мир. Люди прагнуть миру й радості. Чи зможуть родини возз’єднатися? Чи прийде воїн додому? Чи буде відбудоване зруйноване житло? Чи побачить трудар власний дім?»
Це був початок довгого тосту, який американський занотовувач під час вечері Чарльз Болен підсумував таким чином: «Він сказав, що в сучасному світі функція лідерства полягає в тому, щоб вивести людей із лісів на залиті сонцем безмежні галявини миру та щастя. Він відчув, що ця нагорода була ближче до нас, ніж будь-коли раніше в історії, і якщо ми дозволимо цьому призу вислизнути з наших рук через інерцію чи недбалість, історія нам ніколи не пробачить цю трагедію»[362].
Сталін теж був щиро стурбований майбутнім Альянсу. «Сталін, як і Черчилль, часто й наполегливо говорив про важливість збереження єдності великих потуг після війни, — писав Алджер Гісс у своїх спогадах. — Можливо, в приватному порядку кожен бажав би такої єдності лише тоді, коли її можна було б отримати на власних умовах без компромісу»[363].
Сталіну потрібен був період мирного співіснування, «простір для дихання», завдяки якому його країна відновилася б після війни. Він побоювався, що західні союзники можуть укласти сепаратну угоду з Німеччиною і виступити проти нього. Для Сталіна в остаточному підсумку всі вони були капіталістами. Він довіряв Рузвельту більше, ніж він коли-небудь довіряв Черчиллю, і був готовий підтримати бажання президента утворити ООН, якщо це потрібно для збереження альянсу. «Я пропоную тост за успішне завершення Думбартон-Оксу, і щоб наш союз, який народився в напрузі битви, зміцнів і продовжився після війни», — заявив він, апелюючи до Рузвельта[364].
Рузвельт мовчав протягом більшої частини зустрічі. Коли Сталін виголосив до нього тост на початку вечора, він, згідно з американським записом, відповів, що «атмосфера цієї вечері сімейна», і закликав своїх партнерів працювати разом, щоб «дати кожному чоловікові, жінці й дитині на цій землі можливості безпеки та благополуччя».