Це була нелегка місія навіть для Рузвельта. Досить часто президент перебував у стані неоголошеної війни зі своїми послами в Москві та радянськими експертами в Державному департаменті, намагаючись викоренити протидію його політиці щодо Радянського Союзу, яка закривала очі на будь-які негативні сигнали з Москви і мала на меті постачання американської допомоги за будь-яких умов, щоб СРСР залишався у грі на боці альянтів. Він регулярно змінював дипломатичний персонал і обходив державні інституції, але кожна нова зміна посадовців урешті-решт ішла шляхом попередників, із відразою ставлячись до культури секретності, підозріливості та нещирості, що характеризувала радянські відносини із Заходом.
Восени 1943 р., тільки-но Радянський Союз вийшов переможцем із боїв під Сталінградом та Курськом, Рузвельт вирішив змінити політику допомоги СРСР на перше прохання та «без зайвих питань» і перейшов на тактику переговорів, яку він вважав доцільнішою зараз, коли радянсько-американські відносини набули характеру партнерства. Він також змінив персонал як у Вашингтоні, так і в Москві, відрядивши послом до радянської столиці свого особистого друга Аверелла Гаррімана, спадкоємця власника залізничної імперії, який, як видавалося спочатку, непогано налагоджував стосунки з радянцями. До осені 1944 р. навіть Гарріман, якого шокувала відмова Сталіна того літа допомогти польським повстанцям під час Варшавського повстання, коли німці винищували польський опір, а Червона армія бездіяльно стояла на околицях міста, перетворився на прихильника «жорсткої політики» щодо СРСР. Він і його співробітники в Москві займали дедалі войовничішу позицію, адже були вражені радянським поводженням зі звільненими від нацистського контролю державами Східної Європи.
Рузвельт намагався не зважати на радянську поведінку в питаннях, які він вважав вторинними. Гаррі Гопкінс, близький радник Рузвельта, висловив погляди президента, коли він заявив восени 1944 р., що відмова Сталіна допомогти варшавським повстанцям не повинна завадити переговорам про майбутню організацію з підтримання миру (майбутня ООН). Радянське співробітництво у світовій організації миру було стрижневим для бачення Рузвельтом майбутнього світового устрою. Своєю чергою, він розглядав СРСР рівним у світових справах, визнаючи радянські побоювання щодо безпеки, що означало прийняття радянських територіальних загарбань перших років війни, коли СРСР ще був на одному боці з Німеччиною, і допомогу в повоєнній реконструкції. Президент висловлював оптимізм, що повоєнні позики Радянському Союзу забезпечать стабільність радянсько-американських відносин. Його думку підтримали експерти з Відділу досліджень та аналізу Управління стратегічних служб, попередника ЦРУ, які, на відміну від дипломатів, були захищені від повсякденних контактів із радянськими чиновниками і намагалися зосереджуватися на загальній картині[20].
Рузвельт покладався на особисті стосунки зі Сталіним, вважаючи це найкращим способом обійти або ж подолати опір власної бюрократії та уявних хардлайнерів в оточенні радянського лідера, яких зазвичай звинувачували у проблемах радянсько-американських відносин. Як дитя американської політичної культури, Рузвельт вірив у силу особистих відносин, зокрема й між керівниками держав. Він зробив стосунки зі Сталіним центральним елементом політики щодо СРСР. «Франклін сподівався, що на цій конференції зможе досягти реального прогресу у зміцненні особистих відносин між ним і маршалом Сталіним», — писала Елеонора Рузвельт, коментуючи сподівання свого чоловіка щодо ялтинської зустрічі. Мабуть, саме це означали слова його четвертої інавгураційної промови: «Ми дізналися просту істину, як сказав Емерсон, що єдиний спосіб набути друга — самому стати другом». Рузвельт запропонував свою дружбу Сталіну і сподівався на дружбу у відповідь[21].
На борту «Квінсі» Рузвельт переглядав фільми, перед тим як лягати спати. Перша стрічка, показана президентові та його оточенню, — «Молодими й радісними були наші серця». Сюжет фільму, випущеного 1944 р., що базувався на виданому за два роки до того бестселері, не був цілком відірваний від турбот і сподівань Рузвельта та його оточення. Він розповідав історію двох веселих та наївних студенток, які подорожували до Європи на початку 1920-х рр., зустріли двох симпатичних чоловіків на борту свого корабля, опиняючись у складних, але кумедних ситуаціях, коли вони намагалися здаватися дорослими в Лондоні й Парижі. Навряд чи на судні хтось провів паралелі між сюжетом фільму та їхньою власною європейською мандрівкою.
20
Mary E. Glantz,
21
Robert E. Sherwood,