Загалом американці діяли досить обережно, щоб уникнути відповідальності за окреслення нових кордонів. Рузвельт проігнорував пораду Гаррі Гопкінса не брати чіткого зобов’язання щодо лінії Керзона, але змінив заяву про кордони, щоб подати її як погляд трьох політичних лідерів, на відміну від зобов’язань урядів. Це був розумний підхід. Польські дипломати, які вже організовували опір у Вашингтоні, розчарувалися, дізнавшись, що з точки зору права ці рішення були не більше ніж заявою про наміри, а тому не вимагали схвалення Конгресу[377].
Переговори щодо Польщі, які виявилася найважчим питанням Ялти, зрештою завершилися ввечері 10 лютого. Західні делегати в Ялті не могли ігнорувати той простий факт, що Червона армія тримала більшість країни під своїм контролем. Рузвельт уважав, що посилення тиску на Сталіна не дасть жодних результатів. Черчилль не погоджувався і прагнув подальших обговорень, але не було ніяких ознак готовності Сталіна до компромісу щодо Польщі. Країна надто багато важила для його планів, щоб він ослабив свою хватку.
Рузвельту вдалось уникнути відкритого розриву з радянцями, знайшовши слова, які не змогли ліквідувати відмінності, але спромоглися приховати їх. Стеттініус передав президентові записку, де зазначалося: «Пане Президенте: не розширювати люблінський, а в певному сенсі формувати новий уряд». Останні три слова «у певному сенсі» відобразили всю двозначність ситуації. Чарльз Болен, який брав участь у розробці американської пропозиції щодо Польщі, намагався представити досягнуте у найкращому світлі: «ця угода, хоч і не була тим, чого хотів Захід, здавалася нам, попри певні сумніви, прийнятною». Настрій Болена поділяв проникливий, а подеколи цинічний Алек Кадоґан, який теж брав участь у розробці нескінченних варіантів угоди. Одинадцятого лютого він повідомив своїй дружині: «Конференція була досить успішною. У нас є договір щодо Польщі, який може залагодити розбіжності принаймні на якийсь час і забезпечити певну незалежність полякам».
Інші були менш оптимістичними, або бажали мати такий вигляд згодом. Аверелл Гарріман значно пізніше критикував Рузвельта за «прийняття мови Сталіна, що замість створення нового польського уряду, буде реорганізовано наявний Тимчасовий уряд». Він також пролив світло на внутрішні сумніви оптимістів типу Болена. «У той період ми в посольстві використовували таку фразу: торгуючи з росіянами, ви мусили придбати того самого коня двічі... Я мав таке відчуття щодо польської угоди і сказав про це Болену. Він погодився з тим, що всі переговори, які ми щойно завершили в Ялті, треба буде знову розпочинати з нуля».
Лорд Моран, завжди реаліст, вважав, що було надто пізно перейматися Польщею після результатів Тегерана та зустрічі Черчилля і Сталіна в Москві восени 1944 р. Він написав згодом: «У Москві минулого жовтня було зрозуміло, що Сталін прагне зробити Польщу козацьким форпостом Росії, і я переконаний, що тут він не змінив свого наміру». Рузвельт, якого Гарріман звинуватив у «прийнятті сталінської мови» щодо Польщі, здавався не менш стриманим. Коли адмірал Легі, не залучений до фактичних переговорів із цього питання, сказав Рузвельту: «Пане Президенте, цей план настільки гнучкий, що росіяни можуть розтягнути його від Ялти до Вашингтона, формально його не порушивши», — то дістав відповідь: «Я знаю, Білле, знаю. Однак це найкраще, що наразі я можу зробити для Польщі»[378].
Розділ 20
Доля Німеччини
«Це яйце зніс я сам», — заявив Черчилль Рузвельту та Сталіну вранці 9 лютого. Він посилався на Московську декларацію 1943 р., у розробці якої брав участь восени 1943 р. Декларація закликала видавати нацистських воєнних злочинців країнам, де вони вчинили злочинні дії. Тепер він хотів поставити питання стосовно тих, кого він називав «великими» злочинцями — очільників Третього рейху, які скоїли злочини у більш ніж одній країні. Була вже приблизно восьма, пленарне засідання тривало понад три з половиною години, і Рузвельт волів завершити дискусію. Він зазначив, що настільки складне питання не вдасться розв’язати в Ялті і запропонував передати його міністрам закордонних справ, які прозвітували б про це за три-чотири тижні. Але Черчилль наполягав. Він хотів, щоб «Велика трійка» погодила перелік нацистських злочинців, яких після полону та встановлення особистості розстріляють.
377
378
Harriman and Abel,