Сталін виявив до цієї теми певний інтерес. У травні 1941 р. Рудольф Гесс, близький сподвижник Гітлера, вилетів до Великої Британії провести мирні переговори; натомість його заарештували і він досі перебував під вартою. Сталін, переймаючись тим, що англійці могли використати його для сепаратних мирних переговорів із нацистами, запитав, чи втрапить Гесс до списку Черчилля. Він також цікавився, чи постануть перед судом військовополонені. Гесс «доєднається до решти», як сказав Черчилль Сталіну. Ті, хто «вчиняли злочини, порушуючи закони війни, неодмінно мусять постати перед судом», — мовив він, згідно із британським протоколом зустрічі, але чи правильно він розумів маршала, що й найбільших злочинців перед розстрілом слід судити? Чи мав він на увазі, що це має бути «радше питанням судочинства, а не політичною дією»? Сталін підтвердив, що саме це він мав на увазі. Чоловік, який шокував Черчилля в Тегерані, запропонувавши стратити п’ятдесят тисяч німецьких офіцерів без слідства, тепер виступав за те, щоб найбільші воєнні злочинці постали перед судом.
Спантеличений цим несподіваним поворотом, Рузвельт висловив побажання, щоб процедура не була надто юридичною. За жодних обставин він не бажав присутності на суді журналістів або фотографів. Черчилль погодився, що судовий процес повинен бути радше політичним. Обмежений часом, він уже не наполягав на укладанні списку найбільших воєнних злочинців. «Нам варто просто обмінятися думками, — сказав він. — Нічого, звісно, не буде сказано про це публічно, тому що я боюсь відплати на наших полонених». Він не висловив жодних заперечень, коли Рузвельт знову запропонував передати це питання міністрам закордонних справ[379].
Двоє західних державних діячів не мали досвіду політичних судовищ і, з огляду на своє розуміння англосаксонської правової системи, не хотіли передавати долю нацистських лідерів зв’язаним законодавством та судовими правилами адвокатам. Сталін дивився на справу по-іншому. Радянські показові суди кінця 1930-х рр. віддали на смерть десятки, якщо не сотні його політичних опонентів, включно з такими діячами революції, як Григорій Зінов’єв та Лев Каменєв, і продемонстрували пропагандистську цінність показових процесів. Якби Рузвельт і Черчилль забажали конкретніших порад, Сталін просто запросив би Андрія Вишинського, колишнього державного обвинувачувача на московських судах 1930-х рр., чия коротка біографія, включена в інформаційний бюлетень Стеттініуса, вказувала, що він «зробив собі ім’я на судовому процесі у справі “Метро-Вікерс” 1933 р. і судовищі над троцькістами Зінов’євим-Бухаріним» у 1936 та 1938 рр. У першому випадку у шпигунстві звинувачували британських інженерів, котрі працювали у Радянському Союзі; у другому — подібні звинувачення висувалися проти колишніх ватажків Жовтневої революції[380].
Сталін не розрізняв політичні та правові процедури: коли він виїжджав із Москви до Ялти, радянські газети повнилися звітами про публічні суди над колаборантами нацистів у Болгарії. Після конференції радянське інформаційне агентство ТАРС опублікувало плакат із зображенням Гітлера та його поплічників, яких штовхали за ґрати прикладом рушниці, прикрашеним прапорами союзників. Напис під малюнком проголошував: «Неминуча дата. Злочинці війни. Утілення непохитних рішень союзної конференції у Криму. У Німеччині дедалі гучніше лунає війна — організатори фашистських злочинів наближаються до свого кінця». Підтекст був очевидним: Сталін подавав попередні та непослідовні дискусії про долю воєнних злочинців у Ялті як «непохитне рішення». Він явно був налаштований рішуче щодо Німеччини[381].
До останніх днів конференції два великі «німецькі» питання залишалися нерозв’язаними: склад союзницької контрольної комісії та німецькі репарації. Британці не втрачали надій зробити Францію повноправним членом комісії, а радянці були переконані, що їм належать репарації в розмірі 10 мільярдів доларів. Бажання альянтів були взаємно суперечливими. Черчилль прагнув більшого контролю над Німеччиною і меншого об’єму репарацій, щоб надмірні вимоги радянців не знекровили Німеччину до загибелі. Своєю чергою, Сталін не бажав у комісії французів, яких вважав британськими поплічниками, і був переконаний, що німці повинні сплатити за відбудову Радянського Союзу, спустошеного внаслідок нацистського вторгнення. Рузвельт не вважав жодне з цих питань першочерговим і був цілком готовий змінити позицію з обох, щоб досягти згоди.
379
380
Briefing papers for Stettinius from the War Department, no. 15, NND 812006, record group 43: World War II Conferences, box 3: The Big Three Meeting, National Archives and Records Administration.