Черчилль натомість був задоволений. Поступка Сталіна означала перемогу британців у важливому питанні їхньої європейської політики. Із британської ініціативи було прийнято рішення направити телеграму де Ґоллю, запросивши Францію стати членом комісії. Це не особливо заспокоїло гордовитого француза. За словами посла США в Франції Джефферсона Кефрі, після публікації комюніке Ялтинської конференції він «перебував у гнітючому настрої» і, «мабуть, очікував більшої ролі для себе особисто... а також чогось конкретного щодо позиції Франції в Рейнській області». Рузвельт, можливо, пошкодував, що останньої миті підтримав французів, коли за кілька днів дізнався, що де Ґолль відмовився зустрітися з ним у Північній Африці після Ялтинської конференції. Він образився, що його не запросили до Ялти. Сталін же практично не мав підстав шкодувати про свою «капітуляцію». Водночас французький гамбіт окупився того ж дня, коли йому вдалося перетягнути президента на свій бік у питанні, що мало для нього набагато вагоміше значення — німецьких репараціях[387].
Вирішальні переговори про репарації розпочалися зранку 9 лютого. На зустрічі зі Стеттініусом Рузвельт заявив, що має намір поступитися не тільки щодо Польщі, а й щодо репарацій. Саме питання було другорядним для президента, а його радники не бачили причини опонувати Сталіну. Наприклад, міністр фінансів Морґентау наполягав на «пасторалізації» Німеччини, а Гопкінс шукав способи поступитися в цьому питанні радянцям, Рузвельт не бачив причин перетворювати репарації на черговий камінь спотикання, який би тільки подовжив конференцію.
Стеттініус запропонував обидві поступки на засіданні міністрів закордонних справ пізніше цього дня. Як і американська формула щодо Польщі, нові формулювання щодо репарацій виставлялися компромісом між британською та радянською позиціями. Вони враховували радянську вимогу, що репарації мали насамперед отримати ті, хто зробив найбільший внесок у перемогу над Німеччиною, і британську пропозицію, що перевага мала бути за країнами, які найдужче постраждали від німецької агресії. Але найбільше поступалися саме радянським вимогам. Американська пропозиція майже дослівно цитувала абзац із радянської довідки, що ділила репарації на дві категорії: ті, які відберуть у вигляді обладнання протягом двох років, і решту, що включатиме щорічні поставки товарів і сировини впродовж десяти років. Вона також доручала комісії з репарацій врахувати радянську пропозицію, що загальна сума репарацій має становити 20 мільярдів доларів.
Іван Майський міг нарешті пишатися своїми досягненнями. Він був чільним представником радянської сторони, який просував вимогу репарацій у розмірі 10 мільярдів доларів, і тепер з’ясувалося, що йому вдалося переконати підтримати ці вимоги не тільки Сталіна, але й американців. П’ятого лютого, коли пізно ввечері Сталін вирішив зменшити радянські запити до 7 мільярдів доларів, Майський зазначив у своєму щоденнику: «Проте я не міг так легко пожертвувати “моїми” 10 мільярдами». Незабаром у нього виникла можливість наполягти на своєму. На зустрічі міністрів закордонних справ 7 лютого Молотов та Майський залишили без змін виплати для СРСР у розмірі 10 мільярдів доларів, водночас запропонувавши 8 мільярдів доларів Британії та США, а ще 2 мільярди доларів — іншим жертвам німецької агресії.
Коли Стеттініус 9 лютого повідомив своїх колег, що американці готові розглянути 20 мільярдів доларів США як вихідну точку для обговорення, радянці зрозуміли, що ситуація повертається на їхню користь. Майський підтримав два перших абзаци нової американської формули, але хотів переглянути останній абзац, щоб зобов’язати комісію прийняти (а не просто розглянути) суму 20 мільярдів доларів як основу для обговорення. Іден рішуче заперечував проти будь-яких конкретних цифр. Молотов погрожував, що вимагатиме ще більше. Він зазначив, що Майський і його експерти, які висунули суму в розмірі 10 мільярдів доларів США за радянську частку відшкодування, «зробили хорошу роботу, єдиним недоліком якої був мінімалізм». Стеттініус, побоюючись ескалації, заявив, що вважає цифри Майського обґрунтованими. Це була велика перемога, яку псувала тільки непоступливість Ідена. Британський міністр закордонних справ заявив, що чекатиме вказівок свого уряду[388].
387
Record of the Political Proceedings of the “Argonaut” Conference, 100; Ambassador Caffery to Harry Hopkins, February 15, 1945, box 337, book 10: Yalta Conference, no. 15, Hopkins Papers, Acting Secretary of State Grew to the President, February 3, 1945, Map Room, Presidential Trips, Crimea Conference, box 21, Argonaut 2, section 1A, Franklin D. Roosevelt Library, Bohlen,
388
Ржешевский,