Лист від воєнного кабінету надійшов 10 лютого. «Ми вважаємо абсолютно неприпустимим указувати будь-яку цифру для німецьких поставок, поки можливості не будуть належним чином досліджені на місці, — ішлося у листі. — Ми розглядаємо 20 мільярдів доларів (що дорівнює 500 мільйонам фунтів на рік) як надто велику цифру. Вона практично еквівалентна середньому річному валовому експорту Німеччини до війни (тобто унеможливить будь-який імпорт). Неймовірно, щоб такі суми виплачувала розбомблена, переможена, можливо, розчленована і нездатна оплатити імпорт Німеччина».
Того ж дня під час полуденної зустрічі міністрів закордонних справ Іден намагався відкласти рішення щодо суми, перенаправивши його комісії з репарацій. Молотов дав волю роздратуванню. «Чи є якісь пункти, з якими Іден погоджується? — запитав він. — У такій ситуації немає підстав для роботи комісії з репарацій». Коли Іден відмовився поступитись, Молотов сказав, що розчарований. Радянський дипломат записав слова Молотова: «Суть твердження Ідена зводиться до того, щоб узяти з Німеччини якнайменше». Попри все, міністр закордонних справ не поступався. Він прочитав витяг із телеграми кабінету міністрів і подав власну пропозицію. Він наголосив, що репарації не повинні загрожувати економічному існуванню Німеччини або її здатності експортувати товари для оплати імпорту. Британці були готові боротися до кінця[389].
Сталін вирішив поставити питання репарацій під час приватної зустрічі з Черчиллем та Іденом перед пленарним засіданням пізніше цього дня. Він запитав, чи не «налякали» британців радянські запити. Черчилль проігнорував натяк на боягузтво і сказав, що в нього є телеграма від воєнного кабінету, яка забороняє йому вказувати будь-які цифри в угоді про відшкодування. Сталін тиснув далі: чи співчуває Черчилль німцям? Іден сказав, що річ не у співчутті, а в британському досвіді щодо репарацій після Першої світової війни. Черчилль розвинув аргумент, висловивши сумніви в тому, що радянцям вдасться забрати стільки, скільки вони очікували.
Сталін хотів підкупити союзників перспективою розграбування Німеччини і волів, щоб британці взяли більше. Він запропонував Черчиллю «отримати частку від здобутків у Німеччині». Черчилль не купився. Він зазначив, що британські очікування відносно репарацій обмежені. «Щодо нас, — зауважив він, — то нам не потрібна німецька робоча сила. Ми можемо перейняти частину німецької торгівлі та взяти деяку сировину, наприклад калійні солі чи деревину. Але нам не потрібні промислові товари, які стимулюватимуть безробіття». Черчилль, однак, не заперечував проти того, щоб радянці вивозили німецьке обладнання. «Забираючи фабрики та обладнання з Німеччини, Росія зробила б нам послугу, бо це поклало б кінець німецькому експорту, який би потім замістив британський експорт», — сказав він. Сталін зазначив, що радянці з радістю заберуть німецькі фабрики, як тільки отримають над ними контроль. Розмова перейшла на іншу тему, і проблему так і не вирішили[390].
Під час пленарного засідання пізніше того дня Черчилль ще раз послався на вказівки від воєнного кабінету. Сталін мовчав, але Рузвельт несподівано приєднався до дискусії на боці Черчилля. Він побоювався, що, «коли будуть указані якісь цифри, американський народ вважатиме, що йдеться про гроші». Заскочений цим твердженням зненацька, Сталін промовив, що згадана радянцями цифра лише відображає цінність репарацій, більша частина яких буде зібрана в товарах. Він обернувся до Громика й тихо запитав: «Як мені тлумачити позицію Рузвельта? Чи він насправді не згоден із Черчиллем, чи це просто хитрість?» Відповідь обережного Громика навмисне віддзеркалювала підозри Сталіна. «Між ними існують відмінності, — прошепотів він, — але треба розуміти, що він коректно поводиться із прем’єр-міністром Великої Британії. Одначе ця коректність ніколи не заважає йому неофіційно тиснути на Черчилля. Якщо він цього не зробив, то навряд чи випадково».
389
390