Сталін не приховував невдоволення. «Це був єдиний раз під час конференції, коли Сталін проявив певне роздратування», — зазначив Г. Фріман Меттьюс в американському протоколі зустрічі. Як і під час своєї емоційної промови щодо Польщі 6 лютого, Сталін підвівся з-за столу. Пізніше того вечора Гопкінс розіграв усю сцену для лорда Морана, який детально описав її у спогадах-щоденнику. «Сталін підвівся і схопився за спинку стільця з такою силою, що його брунатні руки побіліли біля суглобів», — писав Моран. Гопкінс згадував, що радянський лідер «випльовував слова, ніби вони обпікали його рот». «Велика частина його країни лежить у руїнах, — говорив він, — селяни винищені. Репарації слід виплатити країнам, які постраждали найбільше». «Якщо британці вважають, що росіяни взагалі не повинні отримати жодних репарацій, — сказав Сталін, згідно з американським протоколом зустрічі, — то краще визнати це щиро». Черчилль заперечував проти таких звинувачень: він лише хотів, щоб це питання вивчила комісія. Сталін наполягав, щоб вони в принципі погодилися, що Німеччина повинна виплатити репарації, а комісія з репарацій узяла до уваги американсько-радянську пропозицію про те, що сума становитиме 20 мільярдів доларів, причому половина цієї суми буде спрямована до СРСР. Сталін закінчив свій емоційний виступ, запитавши президента, чи відкликали американці свою попередню пропозицію.
«Можливо, наші союзники вважали, що радянській економіці не слід давати змогу відновлюватися надто швидко?» — спитав пізніше Громико, трохи відкриваючи глибинні побоювання радянської верхівки. Поки «Велика трійка» обговорювала це питання, Громико висловив невдоволення правій руці президента Гаррі Гопкінсу, співчутливому до вимог СРСР. Це могло статися лише за вказівкою Сталіна. «Громико щойно сказав мені, — написав Гопкінс у записці Рузвельту, — що Маршал вважає, що ви не підтримали Еда [Стеттініуса] у питанні репарацій і злигалися з англійцями, а це його непокоїть. Можливо, ви зможете поговорити з ним приватно пізніше». Втручання мало свій вплив. Напередодні ввечері Сталін задовольнив прохання Рузвельта щодо Франції і тепер подавав знаки, що потребує допомоги з виплатою репарацій. Президент не міг відмовити[391].
Коли Сталін закінчив, Рузвельт поспішив запевнити його, що «повністю згоден» із вимогами СРСР. Він додав, що його бентежило, лише слово «репарації», оскільки воно могло підштовхнути американську громадськість до думки, що союзники мають на увазі готівку. Рузвельт запропонував замінити «репарації» на «компенсацію за збитки». Це мало вигляд як quid pro quo за допуск Франції до союзницької контрольної комісії. Французький гамбіт Сталіна, здавалося, цілком окупився. Президент знову підтримував маршала, а прем’єр-міністр залишився на самоті у протистоянні радянським вимогам щодо репарацій у розмірі 10 мільярдів доларів.
Черчилль повернувся до телеграми, яку отримав від воєнного кабінету, і зачитував окремі шматки тексту. Він використав усі свої риторичні здібності, намагаючись переконати Рузвельта знову змінити американську позицію, і майже досяг успіху. «Завжди було приємно слухати його промовисті вислови, — написав Стеттініус. — Красиві фрази лилися, як вода у стрімкому потоці». Президент знову почав вагатися. Дебати затяглися, і Сталін зрештою погодився з тим, що рішення щодо суми має ухвалити комісія з репарацій. «Ми надаємо комісії наші цифри, а ви — свої», — сказав він Черчиллю. Тоді прем’єр-міністр запитав Рузвельта: «Як щодо Сполучених Штатів?» «Відповідь проста, — мовив президент. — Суддя Рузвельт затверджує, і документ приймається»[392].
Черчилль хоч і переміг, проте був розчарований. Лорд Моран, який зустрів його пізніше ввечері, згадував пізніше, що Черчилля засмутили надмірні радянські вимоги. Американці не могли зрозуміти упертості Черчилля з цього питання. Моран пояснив Гаррі Гопкінсу, що «прем’єра сповнювали спогади про те, що сталося наприкінці Першої війни». Він вважав російські вимоги божевіллям. «Хто, — сердито запитував він, — збирається годувати голодну Німеччину?» Це не справило ніякого враження на Гопкінса, який порадив президенту прийняти радянську пропозицію. Він розповів Морану: «Росіяни на конференції серйозно поступилися. Тепер наша черга щось дати. Ми не можемо сподіватися, що вони завжди поступатимуться».
Британська позиція щодо репарацій сформувалася не без розрахунків на майбутні парламентські вибори: громадська думка не толеруватиме економічну політику, яка спричинить масовий голод у Німеччині. Надії Великої Британії на економічне відродження пов’язувалися зі збільшенням експорту до Західної та Центральної Європи. Її геостратегічні інтереси були прив’язані до створення Західноєвропейського Союзу. Обидві цілі потребували ослабленої, але не економічно розчавленої Німеччини. Черчилль та Іден чудово розуміли ці інтереси і жорстко захищали їх у Ялті[393].
391
392
393
Hopkins Papers FDR Library Box 337, Book 10: Yalta Conference, group 24, folder 1, pp. 1—4; Moran,