Сталін видавався найменш задоволеним із трьох світових лідерів. Коли західні союзники змусили його поступитися, він в’їдливо зауважив: «А чи не зміните ви думку з цього питання вже завтра?» Наприкінці зустрічі він пробурчав достатньо голосно, щоб почули члени радянської делегації: «Можливо, США і Британія вже досягли згоди між собою». Сталін повернеться до питання репарацій за вечерею, господарем якої цього разу був Черчилль[394].
У 1917 р. більшовики прийшли до влади з обіцянкою припинити «імперіалістичну війну» і закликали нації світу укласти мир без анексій чи репарацій. Тепер Сталін прийняв зовсім іншу програму. Отримавши згоду союзників на анексію німецьких територій, радянське керівництво продовжувало вимагати левову частку накладених на переможену Німеччину репарацій. За іронією долі, саме «імперіалістичні» уряди прагнули обмежити жадобу здобичі «пролетарської» держави. У відповідь на занепокоєння американців і британців, озвучені на Московській конференції восени 1943 р., у Ялті радянські лідери таки погодились перейти від фінансових репарацій до репарацій натурою — обладнанням, сировиною і робочою силою, та обмежити термін репарацій десятьма роками. Але далі відступати вони не збиралися.
У лютому 1945 р. радянські газети вже публікували статті, які стверджували право радянського уряду заволодіти німецькими заводами та технікою на окупованій території. Контрольована державою радянська преса вітала ялтинські угоди як тріумф історичної справедливості. Єдиний спротив усередині СРСР походив із лав Ліги німецьких офіцерів, сформованої радянцями з німецьких військовополонених для проведення антинацистської пропаганди за лінією фронту. Згідно з повідомленнями таємної поліції, члени Ліги поставилися до новин із «винятковою ворожнечею».
Активіст ліги полковник Ганс Ґюнтер ван Гувен прогнозував, що ялтинські рішення зміцнять німецьку рішучість боротися: «Я хотів би просто дізнатись, де насправді проходить межа між поневоленням і компенсацією за збитки. Гітлеру неважко буде закликати до максимального опору, бо комюніке Кримської конференції не говорить нічого позитивного німецькому народу».
Сталін навряд чи міг би дбати менше про німецький народ. Ураховуючи масштабні знищення, спричинені німецьким уторгненням, радянський уряд волів отримати якомога більше німецького багатства. Згідно з підрахунками Майського, його амбітний запит задовольняв лише 20 % воєнних збитків. Оскільки радянська економіка була високо централізованою, вона могла поглинути необмежене вливання товарів і робочої сили, не створюючи безробіття. Нездатний задовольнити попит навіть на внутрішньому ринку, радянський уряд не цікавився розширенням купівельної спроможності зовнішніх ринків, таких як Німеччина. У геостратегічному плані відродження Західної та Центральної Європи не відповідало інтересам Радянського Союзу.
Зрештою, СРСР потрапив у пастку, про яку Сталіна попереджав Черчилль: після Першої світової війни німці виплатили Великій Британії репарації старими кораблями, водночас розбудовуючи власний сучасний флот. Пізніше Молотов скаржився, що СРСР не міг брати у Східній Німеччині занадто багато репарацій, тимчасом як Сполучені Штати та Велика Британія допомагали відновити Західну Німеччину. Він назвав репарації «дріб’язком». «Наша держава була величезною. І ці репарації виплачувалися давнім, застарілим обладнанням», — скаржився він. СРСР продовжував активно використовувати частину реквізованого німецького обладнання ще в середині 1980-х рр.[395]
Дебати про майбутнє Німеччини в останні три дні Ялтинської конференції дали неоднозначні результати. «Велика трійка» в принципі погодилася, що основні нацистські воєнні злочинці постануть перед судом, але це рішення не було відображене в заключному комюніке конференції. Вони погодилися, що Франція має долучитися до контрольної комісії, але їм не вдалося догодити французам. Вони також погодилися створити комісію з репарацій, але не змогли погодити для неї інструкції. Рузвельт, який не мав справжнього інтересу до цих питань, просто намагався примирити суперечливі вимоги партнерів. Він змінив власну первісну позицію щодо Франції та двічі змінив думку про проблему репарацій, а в остаточному підсумку повернувся до своєї улюбленої ролі «судді Рузвельта».
395
Record of the Political Proceedings of the “Argonaut” Conference, 94;