Уранці 2 лютого подорож через Атлантику закінчилася. За одинадцять днів після прощання з американською землею, подолавши близько 8000 кілометрів, «Квінсі» зайшов у гавань Валетти на Мальті. Більшу частину поїздки Рузвельт потерпав від серйозної застуди. Тієї миті, коли «Квінсі» прибув на Мальту, він почувався краще, але це було лише відносне поліпшення, бо більшість із тих, хто зустрів Рузвельта на Мальті, вважала його важкохворим. Британський міністр закордонних справ Ентоні Іден зазначив у своєму щоденнику, що він здавався старшим і справляв «враження, наче сили полишають його». Члени американської делегації, які якийсь час не бачили свого президента, також були досить шоковані його виглядом[22].
Рузвельт покинув Сполучені Штати таємно, але ніхто, як здавалося, не дбав про таємницю на Мальті. По обидва боки гавані вишикувалися натовпи місцевих, створюючи враження, начебто все населення острова приїхало вітати американського президента. Рузвельт насолоджувався прийомом, подібним до того, який влаштувало президенту Вільсону населення французького Бреста у грудні 1918 р., коли той їхав на Паризьку мирну конференцію. Того теплого сонячного ранку краса Середземноморського острова просто вражала. «Було важко не закохатися в це місце. М’яка текстура всюдисущого місцевого вапняку згладжує враження блиску, яке типово справляли інші бачені мною середземноморські міста», — написала в щоденнику Анна Беттіґер[23].
Коли «Квінсі» увійшов до гавані Валетти, Рузвельт сидів на капітанському мостику, одягнений у коричневе пальто і твідовий кашкет, насолоджуючись краєвидом. Винищувачі «Спітфаєр» літали туди-сюди над гаванню, поки оркестри американського легкого крейсера «Мемфіс» і британського «Сіріуса», на палубах яких вишикувалися морські піхотинці, грали американський гімн «Всипане зірками знамено». Коли корабель президента проплив повз легкий крейсер «Оріон» із Черчиллем на борту, британська команда вишикувалася по стійці «струнко», а їхній оркестр також зіграв «Всипане зірками знамено». Оркестр «Квінсі» відповів виконанням британського гімну «Боже, бережи короля». «Це був досить емоційний момент», — писав Едвард Флінн своїй дружині. Навіть Ентоні Іден був зворушений. «Поки оркестри грали, а навколо відгонило війною, на мостику, ледь помітний для неозброєного ока, сидів один чоловік у цивільному, — згадував він пізніше про прибуття Рузвельта до Валетти. — У його чутливих руках практично перебувала доля світу. Всі голови були обернені в його бік, і раптом настав спокій. Це був один із тих моментів, коли все, здається, завмирає, і усвідомлюєш знак історії»[24].
Розділ 2
Зустріч на Мальті
На Мальті не було жодної іншої людини, яка б настільки нетерпляче прагнула побачити американського президента, як прем’єр-міністр уряду Його Королівської Величності, Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. На Новий рік 1945 р., дізнавшись про плани Рузвельта зупинитися на середземноморському острові, який тоді був частиною Британської імперії, Черчилль писав: «Ми будемо в захваті, якщо ви приїдете до Мальти. Я чекатиму на причалі». Насправді ж прем’єр-міністр чекав на борту британського військового корабля. Того сонячного ранку Черчилль ще одужував від раптового нападу лихоманки. Коли рано-вранці 30 січня його літак досягнув Мальти, Черчилль був занадто слабким, щоб устати, тож він провів першу половину дня в ліжку на літаку, а переїхав до своєї каюти на «Оріоні» лише опівдні[25].
У листопаді 1944 р. Черчиллю виповнилося сімдесят, і тягар війни наклав на нього свій відбиток. Він звинувачував у своїй 39-градусній лихоманці таблетки, які вживав за порадою власного лікаря, лорда Морана. Останній згодом зазначив на свій захист, що його пацієнт мав погану звичку різко піднімати температуру під час дипломатичних місій. Головний приватний секретар прем’єр-міністра Джон Мартін розповів лорду Морану перед Ялтинською конференцією, що якість роботи Черчилля погіршилася. Він став багатослівним і кидався від однієї справи до іншої, розчаровуючи свій уряд[26].
Другого лютого, о пів на дванадцяту, тобто за годину після того, як «Квінсі» причалив у гавань Валлетти, прем’єр-міністр почувся достатньо здоровим, щоб навідати Рузвельта. Незабаром до нього приєдналася його тридцятирічна дочка Сара Олівер, офіцер підрозділу Британської жіночої допоміжної авіації. Повернувшись до Вашингтона, Рузвельт пояснив дружині свій вибір Анни як супутниці, нагадавши, що Черчилля теж мала супроводжувати його дочка. На відміну від Рузвельта, Черчилль мав близькі і навіть ніжні стосунки із Клементиною, яка вже тридцять шість років була його дружиною. Він обожнював і поважав її, писав довгі та змістовні особисті листи під час численних поїздок за кордон.
22
Byrnes,
24
Letters to Family, postmarked in Washington on February 8, 1945, Edward J. Flynn Papers; The President’s Trip to Crimea Conference, Travel Log; Stettinius,
25
Foreign Relations of the United States. Diplomatic Papers. The Conferences at Malta and Yalta 1945 (Washington, DC, 1955), 26 (надалі цитується як FRUS: Yalta); Winston S. Churchill,