Черчилль міг привітати себе з невеликою перемогою. Уперте наполягання прем’єр-міністра на участі французів у системі контролю союзників і його відмова визначити будь-яку цифру репарацій дали позитивні результати. Американці підтримали його і змусили Сталіна прийняти позицію Британії. Зіткнувшись зі спільним протистоянням західних союзників, радянський диктатор погодився на участь Франції і тимчасово відмовився від свого запиту на 10 мільярдів доларів у репараціях.
Де Черчилль програв майже повністю, так це у справі Польщі. Але чи могла спільна британсько-американська позиція щодо Польщі та Східної Європі досягти кращих результатів? Радянські архіви наводять на думку, що це малоймовірно. Доля Західної Європи була вторинною справою для Сталіна: важливим для нього був контроль над Східною Європою, яка безпосередньо межувала з СРСР. Він потребував співпраці союзників, щоб зберегти Німеччину й отримати репарації, але у Східній Європі, яка була повністю зайнята Червоною армією, Сталіну не треба було йти на поступки. Теоретично Рузвельт і Черчилль могли відокремити себе від політики Сталіна, як це зробив Черчилль щодо німецьких репарацій, але на практиці вони не могли дозволити собі публічно не погоджуватися щодо питань такої ваги, як майбутнє Польщі. Це спричинило б руйнування проекту Організації Об’єднаних Націй Рузвельта та поставило б під загрозу шанси Черчилля виграти повоєнні вибори. Крім того, якщо союзники хотіли бодай якось впливати на Східну Європу, вони мали підтримувати дружні відносини з СРСР.
Розділ 21
Визволена Європа
Уранці 9 лютого американці презентували учасникам конференції короткий документ під назвою «Декларація про визволену Європу». Винесена на обговорення по обіді й затверджена наступного дня, вона була доволі своєрідним, відкритим для різних тлумачень документом. Жоден інший документ, затверджений «Великою трійкою», не став настільки відомим і негайно після конференції, і протягом тривалої холодної війни, діставши при цьому настільки мало уваги власне під час обговорень. У декларації було викладено принципи, яких погодилися дотримуватися у ставленні до звільнених від нацистів країн усі три держави. Ці принципи на момент підписання британці відкрито порушували в Греції, а радянці — в Польщі.
Рузвельт, який запропонував цей меморандум про гарні наміри, тоді не був готовий забезпечити його виконання американською зброєю. Але він відчував, що потребує заяви про відданість Великого альянсу принципам демократії, щоб здобути підтримку для Організації Об’єднаних Націй у США. Декларація про визволену Європу досягла своєї тогочасної мети, піджививши загальне захоплення, з яким вітали ялтинські угоди, та завищивши сподівання західних країн щодо майбутньої співпраці союзників. «Пізніше, — писав Генрі Кіссінджер, — коли Америка вирішила організувати протидію радянському експансіонізму, вона зробила це на підставі недотримання Сталіним даного ним у Ялті слова й інтерпретації цього слова американськими очільниками та громадськістю». Кіссінджерові йшлося саме про Декларацію[396].
Декларація мала цікаву історію. Вона зародилась із преамбули до документа Державного департаменту, котрий закликав створити Європейську комісію, щоб запобігти поділу Європи на британську та радянську сфери впливу. Комісія, складаючись із представників трьох держав (чи чотирьох, якби було включено Францію), сприяла б формуванню тимчасових урядів та проведенню вільних виборів у країнах визволеної Європи. Авторів документа особливо турбувала ситуація у Греції та Польщі, де держави-визволительки створили, з точки зору американців, проблеми, відверто підтримуючи одну зі сторін конфлікту.
Ідея формування Європейської комісії для визволених територій уже давно назрівала у Державному департаменті та мала підтримку його провідних експертів. Джон Гікерсон, заступник директора Управління з європейських справ, виклав згаданий та інші аргументи на користь утворення спеціальної комісії у листі, який він надіслав 8 січня 1945 р. державному секретареві Стеттініусу. Проект Гікерсона ліг в основу рекомендації самого Стеттініуса Рузвельтові 18 січня, де пропонувалося, щоб політичними та нагальними економічними проблемами в державах, раніше окупованих Німеччиною, чи її колишніх сателітах, займалася Висока європейська комісія. Проект супроводжувався двома додатками: Декларацією про визволену Європу, яку мали підписати лідери чотирьох великих держав (зокрема Франції), і, власне, проект самої комісії, що окреслював принципи її організації та функціонування.