Дванадцятого січня 1945 р. на прийомі резиденції американського посла в Москві, коли британська журналістка Марджорі Шоу поскаржилася на радянську цензуру, Ілля Еренбург, один із провідних радянських журналістів того часу, негайно послався на британські дії у Греції. Коли Шоу сказала, що не відповідає за те, що коїться в Греції, Еренбург вигукнув: «Як можна з вами, англійцями, говорити? Ви звинувачуєте мене, коли Петров (радянський цензор) викреслює два слова, але ви ніколи не визнаєте вчинків вашого уряду, за які вам соромно». Радянський журналіст не полишив тему і згодом риторично протиставив лорда Байрона, який помер 1824 р. у розпал боротьби за грецьку незалежність, сучасним британським діячам: «Є хороші англійці й погані англійці. Але кого обрати: Байрона чи генерала Скобі?»[404]
До часу проведення Ялтинської конференції найгостріша стадія грецької кризи завершилася, і Черчилль міг із радістю сповістити Сталіна про тимчасову стабілізацію. Восьмого лютого 1945 р., коли Сталін попросив Черчилля описати ситуацію в Греції, прем’єр-міністр ухилився від цього питання, заявивши, що не хоче зіпсувати апетит маршала перед вечерею. Однак Сталін хотів нагадати британському прем’єрові про свою стриманість у Афінах і неодноразово робив це під час конференції. Він явно очікував на послугу у відповідь у справі Польщі.
Черчилль, зі свого боку, не піддався залякуванню і не підтримав радянців у країнах, які не покривалися відсотковою угодою жовтня 1944 р. У Ялті він та Іден не піднімали питання Румунії, де британці мали долю тільки в 10 %, але в Болгарії, де вони врешті погодилися на 20 % впливу, хотіли, щоб радянці перестали говорити і діяти від імені союзницької контрольної комісії без попередніх консультацій із британцями. А також воліли, щоб після закінчення війни рішення комісія ухвалювала на основі одностайності. По суті, вони вимагали права вето, що робило угоду 80/20 беззмістовною з радянської точки зору.
Югославія, де обидві країни погодилися поділити вплив навпіл, була особливо складним випадком. Перед Ялтою британці, котрі послідовно підтримували створення Балканської федерації, змінили позицію і виступили проти переговорів між Болгарією і Югославією, які могли б призвести до створення федеративної структури. Радянці, які завжди виступали проти федерацій у Східній Європі, тепер виступали за югославо-болгарське порозуміння, сподіваючись збільшити свій вплив у Югославії через Болгарію, яка перебувала під їхнім повним контролем. Проте не це питання, а формування нового югославського уряду, виявилося найвагомішим яблуком розбрату між британцями та радянцями в Ялті.
У Тегерані «Велика трійка» визнала Йосипа Броза (Тіто) та його контрольовані комуністами партизанські загони основними антинацистськими силами в Югославії. У червні 1944 р. британці підтримали формування спільного югославського уряду, що включав би людей Тіто і представників лондонського уряду в екзилі короля Петра II. Вони також посилили підтримку партизанів Тіто, регулярно скидаючи з повітря такі необхідні запаси. Проте угода Тіто-Шубашича (підписана Тіто і головою уряду короля Петра II Іваном Шубашичем) щодо формування нового уряду не була втілена до Ялтинської конференції. Шубашич, який мав стати прем’єр-міністром, залишався у Британії. Враховуючи його відсутність у Югославії, влада Тіто не була цілком легітимною в очах світу. Британці хотіли внести правки в угоду Тіто-Шубашича, щоб зменшити вплив комуністів на уряд, перш ніж їхня людина виїде до Югославії, щоб зустрітися з Тіто та його підлеглими.
Восьмого лютого Ентоні Іден запропонував кілька поправок до угоди Тіто-Шубашича. Британія прагнула розширити Антифашистські збори національного звільнення Югославії, контрольований прихильниками Тіто квазіпарламент, за рахунок членів довоєнного Югославського парламенту. Вони також воліли, щоб дії Асамблеї пізніше ратифікували сформовані на широкій основі установчі збори. Радянці не заперечували проти самих поправок, але наступного дня заблокували британську пропозицію, підозрюючи, що Лондон уклав союз із королем у вигнанні Петром II і діяв від його імені. Згідно з цією логікою, не дозволити Шубашичу їхати до Югославії також мало на меті завадити йому й Тіто сформувати регентську раду, яка б замінила короля в екзилі.
Короткі, але палкі дебати про Югославію досягли кульмінації на пленарному засіданні 9 лютого. Обидві сторони здобули те, що бажали. Радянці отримали запевнення, що Шубашич виїде до Югославії, як тільки дозволить погода. Британців задовольнило сталінське зобов’язання про те, що начебто зміни до початкової угоди буде прийнято, щойно розпочне функціонування новий уряд у Югославії. Наступного дня Шубашичу вдалося покинути Британію і попрямувати до Югославії. До заключного протоколу Ялтинської конференції додали заяву про підтримку союзниками уряду Тіто-Шубашича. Питання розв’язали, але дебати натякали на проблеми в майбутньому. Коли Сталін сказав, що Шубашич повинен без зволікань приїхати до Югославії, щоб було дотримано рівновагу в уряді, Черчилль відповів, що його відсутність у Югославії не матиме жодного впливу на уряд, «оскільки Тіто був диктатором і міг робити, що хотів». Сталін заперечив це, але зауваження Черчилля не залишило сумнівів у тому, що він розумів, що вже програв у Югославії. Це все, що йому залишилося від угоди 50/50[405].
404
“Memo by Francis B. Stevens: Gleanings from Ehrenburg,” January 13, 1945, no. 176/5, January 11—16, 1945, Averell Harriman Papers.
405